— Нема більше міста Геспер, — прошепотів Ван-Саравак. — Немає каналів у блакитному присмерку, немає вин Афродіти, немає… ти знаєш, що в мене на Венері була сестра?
— Замовкни! — мало не зірвався на крик Еверард. — Я знаю. До біса все це. Важить лише те, що ми можемо зробити.
Помовчавши якусь хвилю, він продовжив:
— Слухай, Патруль часу й данелліанців стерто з історії. Не питай мене, чому «раніше» вони існували, чому ми вперше натрапили на змінене майбутнє після того, як повернулися з далекого минулого. Я не розуміюся на парадоксах, що їх спричиняє несталість часу. Так сталося, і все. Хай там як, але мали б лишитися відділення Патруля, а також бази відпочинку, що існували до поворотного моменту. А отже, ми можемо зібрати кілька сотень агентів.
— Якщо нам вдасться до них дістатися.
— Ми визначимо цю ключову подію й усунемо втручання в історію, хай у чому воно полягає. Ми мусимо це зробити!
— Втішна думка. Але…
Зовні почулися кроки. У замку заскреготів ключ, клацнуло. В’язні позадкували. Нараз Ван-Саравак засяяв і взявся розкланюватися й сипати люб’язностями. Навіть Еверард не зміг утриматися, щоб здивовано не витріщитися.
Разом із трьома солдатами до камери ввійшла дівчина неймовірної вроди. Висока, з волоссям мідяно-червоного кольору, що густою хвилею спадало на плечі й аж до пояса. Зелені очі палахкотіли на обличчі, яке немов увібрало в себе красу всіх ірландок, що будь-коли жили на землі. Довга біла сукня облягала тонкий стан, який, здавалося, можна було побачити хіба що на мурах Трої. Еверард побіжно зауважив, що в цій часолінії косметикою користувалися, але дівчина не мала в ній потреби. Патрульний навіть не звернув уваги ні на її прикраси з золота й бурштину, ні на дула пістолетів за нею.
Дівчина всміхнулася, дещо ніяково, і промовила:
— Ви мене розумієте? Ви начебто мали б знати грецьку…
Вона говорила скоріше класичною мовою, ніж сучасною. Еверард, якому довелося одного разу працювати в часи Александра Македонського, попри акцент міг її зрозуміти, якщо зосереджував увагу на розмовниці — а це однаково було неминуче.
— Авжеж, я вас розумію, — відказав він, слова його перечіплялись одне через одне, поспішаючи назовні.
— Якою це ти там шпрехаєш? — зажадав знати Ван-Саравак.
— Давньогрецькою, — відповів Еверард.
— Звісно, з моїм щастям, — скрушно зітхнув венеріанин. Його розпач, схоже, розвіявся, наче й не було, а очі витріщалися на вродливу незнайомку.
Еверард відрекомендував себе й свого товариша. Дівчина сказала, що її ім’я Дейрдре Мак-Морн.
— О ні! — простогнав Ван-Саравак. — Це вже занадто. Менсе, навчи мене грецької. І то негайно!
— Цить ти! — урвав його Еверард. — Тепер не до жартів.
— Гаразд, я буду розмовляти грецькою серйозно.
Еверард пустив повз вуха його репліку, запросив дівчину сісти й сам сів біля неї на лежак, тимчасом як його нещасний товариш тупцявся коло них. Сторожа тримала зброю напоготові.
— Грецькою ще досі розмовляють? — запитав Еверард.
— Лише в Парфії, але там вона дуже спотворена, — відказала Дейрдре. — Я ж, поміж іншого, вивчаю класичну філологію. Саоран ап Кіорн — мій дядько, тож він попросив мене спробувати поговорити з вами. У Афаллоні мало хто знає аттичну мову.
— Що ж, — Еверард ледь потамував дурнуватий усміх, — я вельми вдячний вашому дядькові.
Її погляд посерйознішав.
— Звідки ви? І як сталося, що з усіх відомих мов ви розмовляєте лише грецькою?
— Латиною також.
— Латиною? — Дівчина насупила чоло, пригадуючи. — А, це мова римлян, так? Боюся, ви не знайдете нікого, хто б її знав.
— Грецької досить, — твердо відказав Еверард.
— Але ви мені так і не відповіли, звідки ви, — наполягла дівчина.
Еверард стенув плечима.
— З нами тут повелися не надто люб’язно, — натякнув він.
— Прошу вибачення за це. — Здавалося, вона говорить щиро. — Але наші люди вкрай емоційні. Тим паче тепер, коли міжнародне становище таке непевне. Тож коли ви двоє з’явилися просто з повітря…
Це звучало знайомо й не надто приємно.
— Що ви маєте на увазі? — уточнив він.
— Хіба ви не знаєте? Гай-Бразиль і Гіндурадж за крок від війни, а ми всі чекаємо, що ж буде далі… Геть не легко бути слабкою державою.
— Слабкою? Але ж я бачив карту. Афаллон видався мені досить великим.
— Ми виснажили себе двісті років тому у великій війні з Литторном. Тепер штати нашої конфедерації через суперечності між собою не можуть випрацювати єдиної політики. — Дейрдре подивилася йому просто в очі. — Як може бути, що ви цього не знаєте?