— Мені буде страшенно важко не… не повернутися назад, лише на кілька років назад, щоб побачити її. Тільки побачити її знову… Але ж ні! Не можу.
Еверард ніяково поклав руку товаришеві на плече. Далі вони їхали мовчки.
Навчання тривало. Кожен рухався у власному темпі, але програма була збалансована, і вони всі разом закінчили вишкіл. Після короткої офіційної церемонії відбулася гучна вечірка, де всі розчулилися й заходилися домовлятись про майбутні зустрічі. А потім кожен повернувся до того самого року, з якого прибув, ба навіть до тої самої години.
Еверард вислухав Ґордонові вітання, отримав від нього список цьогочасних агентів (декотрі з них обіймали посади в таких сферах, як воєнна розвідка) і повернувся до свого помешкання. Пізніше йому, можливо, підшукають якусь важливу роботу, пов’язану з відстежуванням інформації, поки що ж його обов’язки — для податкових органів він був зазначений як «спеціальний консультант „Енджиніринг Стадіз Компані“» — полягали тільки в тому, щоб переглядати щодня з десяток газет, вишукуючи ознаки мандрівок у часі (цього його навчили в Академії), і бути готовим до виклику. Сталося так, що перше завдання Еверард знайшов собі сам.
3
Дивне відчуття — читати газетні заголовки і знати з більшою чи меншою певністю, що станеться далі. Новини сприймалися без напруги, проте з’явився смуток, адже Еверардова доба була трагічна. Тепер він розумів Віткомове бажання повернутися в минуле і змінити історію.
Але, певна річ, можливості окремої людини надто обмежені. Йому годі змінити щось на краще, хіба якимось дивом; найпевніше, він усе зіпсував би ще більше. Вирушити в минуле й убити Гітлера, японських і радянських лідерів? А що як на їхнє місце прийде хтось іще гірший? Що як атомну енергію так і не відкриють, і пишний розквіт Венеріанського відродження ніколи не відбудеться? Біс його зна…
Еверард поглянув у вікно. На тлі гарячково-багряного неба спалахували вогні; вулицею сунув нескінченний потік автомобілів, безликий натовп кудись поспішав. Звідси Менс не бачив веж Мангеттену, але уявляв собі, як вони бундючно пнуться до хмар. І все це — лише один вир у річці, що плинула від тихомирних краєвидів передлюдських часів, де він нещодавно побував, до незбагненного данелліанського майбутнього. Скільки мільярдів і трильйонів людських істот жило, сміялося, плакало, працювало, сподівалося й помирало в її водах!
Що ж… Еверард зітхнув, набив люльку й відвернувся від вікна. Довга прогулянка не заспокоїла: розум і тіло прагнули дії. Але вже пізно, та й… Він підійшов до книжкової полички, майже навмання вибрав книжку і став читати. Це була збірка оповідань вікторіанської та передвоєнної епох.
В око впала побіжна згадка. Щось про трагічний випадок у Аддлтоні й незвичну знахідку в давньому бритському кургані. Нічого більше. Гм… Подорож у часі? Еверард усміхнувся сам до себе.
І все ж…
«Ні, — подумав він. — Це божевілля».
А втім, не завадить перевірити. Написано, що цей випадок стався в Англії 1894 року. Можна переглянути старі номери лондонського «Таймсу». Однаково більше нічого робити… Можливо, саме тому Еверардові й доручили це нецікаве завдання вишукувати інформацію в газетах: щоб його мозок, знудившись, зазирав до кожного закапелка.
Коли відчинялася громадська бібліотека, Еверард уже стояв перед її дверима.
Він знайшов повідомлення про подію, яка була датована 25 червня 1894 року й кількома наступними днями. Аддлтон, невеличке селище в графстві Кент, насамперед вирізнялося маєтком часів короля Якова, що належало лордові Віндему, і могильним курганом невизначеного віку. Власник маєтку, завзятий археолог-аматор, разом зі своїм родичем Джеймсом Ротергайтом, працівником Британського музею, взялися розкопувати курган. Лорд Віндем натрапив на доволі бідне поховання: кілька предметів, геть зітлілих і поїдених іржею, людські й кінські рештки. Була там ще скринька в неочікувано доброму стані, що містила злитки з невідомого металу, імовірно якогось сплаву свинцю чи срібла. Лорд Віндем невдовзі тяжко занедужав, симптоми вказували на смертельне отруєння невідомою речовиною. Ротергайт, який до скриньки заледве чи й заглянув, не захворів; побічні докази свідчили про те, що він підсипав лордові якоїсь східної отрути. Двадцять п’ятого числа лорд Віндем помер, і того самого дня Скотленд-Ярд арештував його родича. Ротергайтова родина винайняла відомого приватного детектива, якому завдяки майстерному обґрунтуванню, підкріпленому дослідами на тваринах, удалося довести, що підозрюваний невинний і що смерть спричинено «смертельними випарами» зі скриньки. Скриньку разом з її вмістом викинули до Ла-Маншу. Усі вітають один одного. Щасливий кінець. Завіса.