— А римляни стояли тут…
— Я знаю, — урвав його Еверард. — Тонка червона лінія. Та мить, коли вони кинулися втікати, — вирішальна, але сум’яття, яке тоді зчинилося, грає на нашу користь. Нам треба непомітно оточити поле бою, але не думаю, що безпосередньо взяти участь в операції зможуть більше ніж два агенти. Наші друзі з майбутнього будуть напоготові, вони знають, що слід очікувати ймовірної протидії їхнім планам. Александрійське відділення забезпечить нас із Ваном потрібним одягом.
— Отакої! — вигукнув англієць. — Я гадав, що ця честь припаде мені.
— Вибачте, але ні. — Еверард посміхнувся самим лише кутиком рота. — Яка ж тут честь? Ми лише ризикуємо життям, щоб знищити цілий світ таких самих людей, як і ми.
— Але ж це казна-що…
Еверард підвівся.
— Це мушу зробити я, — сказав він рішуче. — Не знаю чому, але це мушу зробити я.
Ван-Саравак кивнув.
Вони залишили скутер у ліску й рушили через поле.
За горизонтом і високо в небі перебувало близько сотні озброєних патрульних, але це не надто втішало тут, серед стріл і списів. Холодний вітер зі свистом гнав перед себе низькі хмари, накрапав дрібний дощ: до сонячної Італії прийшла пізня осінь.
Еверард біг слизькою, схожою на кров багнюкою, відчуваючи на плечах вагу панцира. Він мав на собі ще шолом, поножі, римський щит на лівій руці й меч на поясі; його права рука, одначе, стискала паралізатор. Подібно споряджений Ван-Саравак, поспішав за ним, зиркаючи очима навсібіч з-під командирського плюмажу, якого куйовдив вітер.
Ревіли сурми, гуркотіли барабани, але ці звуки майже потонули у зойках людей, тупоті ніг, іржанні коней без вершників, сичанні стріл. Верхи трималися лише кілька командирів і розвідників: як це нерідко траплялося в часи до винайдення стремена, битва, яка почалася сутичкою кавалерії, зрештою перетворилася на цілковито піший бій, коли кіннотники повипадали із сідел. Карфагеняни насідали, крешучи гострою крицею і врубуючись у римські лави, що подавалися назад. Де-не-де битва вже розділялася на окремі запеклі сутички, де солдати лаялися на всі заставки й сіклися з будь-яким незнайомцем.
Тут битва вже пройшла. Довкола Еверарда лежали мертві. Він поквапився за римським військом, туди, де вдалині зблискували аквіли — знаки легіонів у вигляді орла. Понад шоломами й горами трупів патрульний помітив переможне майоріння пурпурово-червоних стягів. Там само на тлі сірого неба бовваніли непомірні громаддя: здіймаючи хоботи й сурмлячи, виступав загін бойових слонів.
Війна завжди однакова: це не акуратні лінії на картах, не хвацька доблесть, це спантеличені люди, які задихаються в поті й крові.
Неподалік корчився щуплий темнолиций хлопчина, що кволими руками силкувався висмикнути спис, що прохромив йому живіт. Це був карфагенський пращник, але дебелий італійський селянин, що сидів поруч і недовірливо дивився на обрубок своєї руки, не звертав на хлопця жодної уваги.
Погойдуючись на вітрі й вичікуючи на свій час, над бойовищем кружляло вороння.
— Туди, — кинув Еверард. — Та швидше, заради бога! Ця лава ось-ось прорветься.
Повітря дерло горло, коли він біг до римських штандартів. Патрульному пригадалося, що він завжди радше бажав перемоги Ганнібалові. Його відвертала холодна, невигадлива жадібність Риму. І ось тепер він рятує Вічне місто. Ох, життя — дивна річ.
Втішало тільки те, що Сципіон Африканський — один із небагатьох порядних людей, що лишилися живими після війни.
Крики й брязкіт зброї посилилися, римляни відкочувалися назад. Менсові здалося, що він бачить, як хвиля розбивається об скелю. Тільки скеля ця наступала, наступала з криками й ударами мечів…
Еверард побіг. Повз нього, репетуючи з жаху, промайнув легіонер. Сивочолий римський ветеран сплюнув, міцно вперся ногами в землю й не рушив з місця ні на крок, доки його не порубали. Ганнібалові слони пронизливо ревіли й тинялися довкола. Наступаючи під нелюдський гуркіт барабанів, карфагеняни тримали стрій.
Онде, попереду! Еверард побачив гурт вершників, римських воєначальників. Вони високо здіймали аквіли і щось кричали, але їх ніхто не чув серед загального безладу.
Повз них пробігла групка легіонерів. Їхній ватажок гукнув до патрульних:
— Агов, сюди! Ми їм задамо жару, клянуся Венериним лоном!
Еверард, не зупиняючись, похитав головою. Римлянин загарчав і кинувся на нього.
— Ах ти ж, боягузливий…
Його на півслові обірвав постріл з паралізатора. Легіонер повалився у багно. Його люди затремтіли, хтось зойкнув, і вся ватага кинулася тікати.