Карфагеняни були вже зовсім близько, вони просувалися, зімкнувши щит до щита; їхні мечі були червоними від крові. Еверард бачив синюватий шрам на обличчі одного воїна, великий гачкуватий ніс іншого. Кинутий спис зі дзвоном відскочив від шолома патрульного. Він нагнув голову й побіг.
Перед ним виникла сутичка. Еверард спробував її оббігти, але перечепився через посічений труп. Якийсь римлянин своєю чергою впав на нього. Ван-Саравак лайнувся і витягнув товариша. Чийсь меч черкнув по руці венеріанина.
Трохи далі відчайдушно билися оточені Сціпіонові воїни. Еверард зупинився, втягнув повітря в змучені легені й роззирнувся. Крізь дощову завісу зблиснули мокрі обладунки: чвалом над’їжджав загін римських вершників на забрьоханих аж по вуха конях. Це, мабуть, син, майбутній Сципіон Африканський, поспішає батькові на порятунок. Від тупоту копит двигтіла земля.
— Дивися! — закричав Ван-Саравак, показуючи рукою.
Еверард весь підібрався; краплі дощу стікали по шолому йому на обличчя. З протилежного боку до оточених римських полководців мчав загін карфагенян. Очолювали його двоє чоловіків, високих, з кострубатими рисами обличчя — типові нелдоріанці. На них був обладунок із цинкованого заліза, але в руці кожен із них стискав пістолет із вузьким дулом.
— За мною! — Еверард круто розвернувся й кинувся назустріч карфагенським вершникам. Шкіряні ремінці його обладунку поскрипували під час бігу.
Карфагеняни помітили патрульних, коли ті були вже зовсім поруч. Хтось із вершників застережливо гукнув. Двоє божевільних римлян! Еверард побачив, як воїн посміхається в бороду. Один із нелдоріанців підняв бластер.
Еверард кинувся плазом на землю. Там, де щойно стояв американець, повітря розітнув смертоносний біло-блакитний промінь. Клацнув постріл із Менсового паралізатора, і один з коней африканців повалився під гуркіт заліза. Ван-Саравак твердо стояв на місці й методично стріляв. Упав другий карфагенянин, третій, четвертий — а ось і нелдоріанець полетів у багнюку!
Довкола Сципіонів рубалися воїни. Карфагеняни, що супроводжували нелдоріанців, закричали від жаху. Вони, вочевидь, уже бачили бластер в дії, але зовсім інша річ ці невидимі удари. Усі вони дременули. Другий негідник заспокоїв коня й теж кинувся тікати.
— Подбай про того, якого ти підбив, Ване, — тяжко дихаючи, гукнув Еверард. — Відтягни з поля бою, треба буде його допитати…
Американець зіп’явся на ноги і побіг до коня без вершника. Перш ніж встиг усвідомити, що робить, він уже був у сідлі й наздоганяв нелдоріанця.
За його спиною Публій Корнелій Сципіон та його син відбилися від карфагенян і приєдналися до відступу своєї армії.
Еверард скакав крізь хаос. Він підганяв коня, але не намагався будь-що наздогнати втікача. Ледве вони зникнуть з очей обох військ, як нелдоріанець стане легкою здобиччю для скутера, який шулікою впаде на нього з неба.
Мабуть, те саме спало на думку й блукальцю в часі. Він зупинив коня й націлився. Еверард побачив сліпучий спалах і відчув, як обпекло щоку: нелдоріанець ледь не влучив. Патрульний виставив паралізатор на широкий промінь і, стріляючи, помчав уперед.
Наступний жмуток вогню вцілив коневі просто в груди. Той упав на бігу, і Еверард вилетів із сідла. Натреновані рефлекси допомогли пом’якшити падіння. Патрульний скочив на ноги й нетвердим кроком кинувся до ворога. Він більше не мав паралізатора, той лежав десь у багнюці, а часу шукати не було. Дарма! Його можна буде знайти пізніше, якщо Еверард лишиться живий. Широкий промінь виконав своє завдання: розфокусований, він був надто слабкий, щоб приглушити людину, але нелдоріанець випустив бластер із рук, а кінь його ледве стояв, хитаючись із заплющеними очима.
Дощ періщив Еверардові в обличчя. Коли він дістався до нелдоріанця, той зістрибнув з коня й видобув меч. Тої ж миті зблиснув і Еверардів клинок.
— Як собі хочеш, — сказав патрульний латиною. — Один із нас залишиться на цьому полі.
9
Над горами зійшов місяць, і сніг на вершинах враз тьмяно замерехтів. Далеко на півночі відблискував льодовик. Вив вовк. Кроманьйонці наспівували щось у печері, до веранди долинали ледве чутні відголоски їхніх співів.
Дейрдре стояла в темряві, дивлячись кудись удалечінь. Місячне сяйво змережило її обличчя, заблискотіло на мокрих від сліз щоках. Коли підійшли Еверард і Ван-Саравак, вона стрепенулась.
— Ви вже повернулися? — здивувалася дівчина. — Але ж ви прибули сюди й попрощалися зі мною лише сьогодні вранці.