— Гаразд, беремося до роботи, — сказала вона.
Хай яка коротка була ця фраза, Номура подумав, що в устах Феліс темпоральна мова звучала музикою.
Вони зійшли з веранди й перетнули подвір’я. Кілька колег привіталися з ними, поглядаючи більше на дівчину. Номура добре розумів їх. Феліс була молода й висока, орлині риси її обличчя випромінювали силу, яку, одначе, пом’якшували великі зелені очі, рухливий рот і волосся, що сяяло золотисто-каштановим блиском, хоч і було обтяте над вухами. Звичний сірий комбінезон і грубі черевики не могли приховати ні її вродливої фігури, ні вигинистої ходи. Номура знав, що й сам мав непоганий вигляд: присадкувате, але гнучке тіло, вилицювате обличчя з правильними рисами, засмагла шкіра, — але поруч із Феліс він почувався сірим і непоказним.
«Як зовні, так і всередині, — думав він. — Ну як новоспеченому патрульному — навіть не агентові, а простому природознавцеві — освідчитися дівчині з аристократичного роду Першого матріархату?»
Безугавний гуркіт, який висів у повітрі навіть на цій віддалі від водоспаду, звучав Номурі, наче хоровий спів. Цікаво, йому здавалося чи він справді чув невпинний дрож землі, що віддавав у всьому його тілі?
Феліс відчинила гараж. Усередині стояло кілька часолетів, що трохи скидалися на двомісні безколісні мотоцикли, які рухалися на антигравітаційному рушії і могли здійснювати стрибки через кілька тисячоліть. (їх і їхніх водіїв доправили сюди вантажними часовими шатлами.) Часоліт Феліс був весь обвішаний записувальним приладдям. Томові не вдалося переконати її, що машина перевантажена, а якби він доповів про це, дівчина — він знав — ніколи б йому цього не пробачила. Тому Номура й запросив Еверарда — найстаршого за чином працівника Патруля серед усіх присутніх, хоча він і був тут лише у відпустці — приєднатися сьогодні до них, сподіваючись, що той помітить надмірний вантаж часолета дівчини й накаже передати частину помічникові.
Феліс застрибнула на сидіння.
— Рушаймо! — вигукнула вона. — Ранок скоро зістаріє.
Том сів на часоліт і торкнувся приладової панелі. Обидва вилетіли з гаража й полинули вгору. На висоті орлиного лету вони перейшли на горизонтальний рух і попрямували на південь, де ріка Океан вливалася до Середини світу.
Обрій по краях був постійно повитий клубами імли, що срібляним серпанком здіймалася у блакить. Якщо хтось підходив ближче, вона нависала над головою, наче ось-ось мала впасти. Трохи далі світ здригався від реву й закручувався сірою коловертю, яка гіркотою осідала на губах, тоді як вода, падаючи зі скелі, вимивала собі шлях у мулі. Цей холодний солоний туман був такий густий, що ним було небезпечно дихати довше, ніж кілька хвилин.
Високо згори краєвид був ще приголомшливіший. Перед очима поставав кінець геологічної епохи. Півтора мільйона років басейн Середземного моря лежав пустелею. Тепер Геркулесова брама розчинилася і крізь неї текли води Атлантики.
Розтинаючи повітря на часолеті, Номура дивився на захід, на неспокійне багатобарвне безмежжя, химерно посмуговане візерунками піни. Він бачив, як води ринули в западину, яка нещодавно утворилася між Європою і Африкою. Течії зіштовхувалися й вирували в біло-зеленому хаосі, що шаленів між небом і землею, ламав кручі, затоплював долини і на багато миль укривав берег ковдрою з піни. Породжений цими водами, сніжно-білий у своїй люті, ревучий потік, що мінився бузково-смарагдовими полисками, ставав височезною стіною між континентами. Бризки злинали догори, застилаючи паволокою води океану, що з гуркотом проривався вперед.
У хмарах водяного пилу перекинулися веселки. Тут, високо вгорі, ревисько водоспаду здавалося лише скреготом велетенських жорен. Номура чітко почув у навушниках голос Феліс, коли та спинила свій часоліт і підняла руку.
— Зачекай. Перш ніж ми рушимо далі, я хочу зробити ще кілька записів.
— Хіба їх у тебе замало? — запитав він.
— Як може бути забагато дива? — м’яко відповіла дівчина.
Серце Номури тенькнуло.
«Вона — не жінка-воїн, народжена командувати всіма, хто щаблем нижчий за неї. Незважаючи на її попереднє життя, вона не така. Вона відчуває і трепет, і красу — так, вона відчуває присутність Бога у його творінні… — він криво посміхнувся сам до себе. — Хотілося б, щоб так і було!»
Зрештою, саме Феліс доручили записати мультисенсорною апаратурою водоспад від самого його початку аж до того дня, коли за сто років водойма буде заповнена й море спокійно плескотітиме там, де одного дня плаватиме Одіссей. Їй доведеться витратити на це завдання місяці свого життєвого ресурсу. («І мого, будь ласка, мого!») Кожному працівникові Патруля хотілось побачити цю дивовижу на власні очі, самому відчути її велич, адже жага до пригод була мало не головною умовою для їхньої роботи. Однак не всі патрульні могли вирушити у таке далеке минуле: у завузькому часовому проміжку створилася б тиснява. Більшості доведеться вдовольнятися чужим посередництвом. Їхнє начальство не обрало б для цього завдання когось, хто не є справжнім митцем, який має прожити цю подію для інших і передати їм свої враження. Номура пригадав, як він здивувався, коли його призначили допомагати Феліс. Невже Патруль, який страждав на постійний кадровий голод, міг дозволити собі тримати митців?