Еверард сидів мовчки в довгій тихій залі. Газетній статті бракувало подробиць. Але щонайменше вона наштовхувала на певні висновки.
Чому ж тоді вікторіанське відділення Патруля не дослідило цієї справи? Чи таки дослідило? Певна річ, вони б не повідомляли в газетах про свої результати.
А втім, краще все-таки надіслати доповідну записку. Повернувшись додому, Еверард узяв одну з невеличких поштових капсул, якими його забезпечили, поклав туди доповідь і набрав на панелі керування адресу лондонського відділення і дату: 25 червня 1894 року. Він натиснув на кнопку пуску, і капсула зникла, а повітря з легеньким свистом втягнулося на те місце, де вона щойно стояла.
За кілька хвилин капсула повернулась. Еверард відкрив її і дістав звідти аркуш паперу тогочасного великого формату з акуратним машинописним текстом — ну звісно, адже тоді вже винайшли друкарську машинку. Він швидко, як його навчали, пробіг очима листа.
«Шановний пане добродію!
Одписуючи на Ваше послання від дня шостого місяця вересня 1954 року, цим свідчу його отримання й складаю панові дяку за його пильність. Зазначена Вами справа в нашому часі допіру почалась, ми ж наразі намагаємося не допустити замаху на життя Її Величності, а також працюємо над Балканським питанням, жалюгідною торгівлею опієм із Китаєм та ін. Звичайно, ми можемо, завершивши всі поточні справи, повернутися назад і взятися до згаданого Вами випадку, одначе належало б уникати таких часових парадоксів, як-то перебування у двох місцях воднораз, адже це може бути зауважено. Тим-то ми були б вельми вдячні, коли б Ви разом із кваліфікованим британським агентом стали нам до підмоги. У разі якщо не дістанемо відмови, чекатимемо Вас за адресою Олд-Озборн-Роуд, 14-В, 26 червня 1894 року опівночі.
З пошаною зостаюсь
Ваш покірний слуга,
Дж. Мейнвезерінг».
Далі йшов список просторово-часових координат, що так не пасував до кучерявого стилю листа.
Еверард зателефонував Ґордонові, отримав його згоду й домовився взяти часоліт на складі «компанії». Відтак кинув повідомлення Чарлі Віткому в 1947 рік, отримав відповідь лише з одного слова: «Звісно», — і подався по свій транспорт.
Пристрій скидався на мотоцикл без коліс і керма, обладнаний двома сидіннями й антигравітаційним рушієм. Еверард задав координати Віткомового часу, натиснув на пуск і опинився на іншому складі.
Лондон, 1947 рік. Якусь хвилину Еверард сидів, думаючи про себе самого, на сім років молодшого, що в цей час навчався в коледжі у Штатах. А потім Вітком проштовхнувся повз охоронця і простягнув руку.
— Радий тебе знову бачити, старий, — привітався англієць; його марне обличчя освітилося знайомою Еверардові навдивовижу чарівною усмішкою. — То що, до вікторіанської епохи?
— Схоже на те. Застрибуй.
Еверард виставив нові координати. Цього разу вони мали потрапити до кабінету, приватного й захованого від сторонніх очей.
Вони миттєво опинились в ньому. Дубові меблі, товстий килим, яскраві газожарові сітки — усе це справляло неочікувано сильне враження. Електричне освітлення вже існувало, але «Делгаузі Робертс» був солідний торговий дім, що не відступався від традицій. Мейнвезерінг власною особою підвівся з крісла й підійшов, щоб привітатися з ними. Це був дебелий, помпезний чоловік з пишними бакенбардами й моноклем. Але, крім цього, від Мейнвезерінга віяло силою, а його бездоганну оксфордську вимову Еверард ледве розумів.
— Добривечір, джентльмени! Сподіваюся, подорож була приємною? Ох… авжеж… прошу мені пробачити. Ви ж новачки в нашому ділі, адже так? Перший раз завжди трохи спантеличує. Пригадую, як мене колись приголомшив візит до двадцять першого століття. Геть нічого британського… А втім, це res naturae, річ природна, тільки ще одна грань нашого вічно непередбачуваного Всесвіту, еге ж? Даруйте мені брак гостинності, ми тепер справді страшенно зайняті. Один німець-фанатик з 1917 року дізнався таємницю подорожей у часі від необачного антрополога, викрав машину й прибув до Лондона, щоб убити Її Величність. Ми тут з ніг збилися, шукаючи його.
— І знайдете? — запитав Вітком.
— Авжеж. Але робота збіса важка, джентльмени, а надто через те, що мусимо діяти в цілковитій таємниці. Я волів би залучити до справи приватного слідчого, але єдиний, хто міг би нам допомогти, занадто кмітливий. Він працює за принципом: коли відкинути все неможливе, те, що лишається, хай яким неймовірним воно здається, і є правда. Боюся, мандри в часі можуть видатися йому не такими вже й неймовірними.