Дівчина не могла довго зберігати серйозного настрою.
— Гайда! — гукнула вона. — Поквапся! Ще років двадцять, і цього водоспаду вже не буде!
Її машина рвонула вперед. Том опустив захисне забрало свого шолома й рушив за нею, навантажений записувальною плівкою, акумуляторами та іншим допоміжним приладдям. «Будь обережною! — благав він. — О, будь обережною, кохана!»
Феліс значно випередила його. Здавалося, це комета чи бабка, яскрава й стрімка, мчить до прямовисної водної безодні в милю завглибшки. Гуркіт дужчав у Томовій голові, доки не заполонив її всю, немовби настав кінець світу.
За кілька ярдів над поверхнею води Феліс спрямувала часоліт у прірву. Голова її схилилася над коробкою з кнопками й шкалами, а пальці бігали, настроюючи апаратуру; кермувала вона лише колінами. На Номуровому екрані почав осідати солоний водяний пил. Том увімкнув автоматичне очищення. Його шарпнув турбулентний потік, часоліт нахилився. Вуха були захищені від шуму, але не від перепаду тиску, і барабанні перетинки пройняв різкий біль.
Він майже наздогнав Феліс, коли її часоліт немов сказився. Номура побачив, як машину завертіло дзиґою, як вона впала у зелений безмір, що поглинув її разом із дівчиною. Власного крику у гуркоті водоспаду він не почув.
Номура вдавив перемикач швидкості й шугнув за Феліс. Мабуть, лише сліпий інстинкт змусив Тома останньої миті повернути, перш ніж потік захопив і його. Дівчина зникла з очей. Лишилися тільки стіна води, хмари бризок унизу, байдужа спокійна блакить угорі, гуркіт, що затиснув його у своїй пащеці, немов хотів розчавити, холод, вогкість і волога на губах, солона, наче сльози.
Том полетів по допомогу.
Надворі палав жаром полудень. Побляклий краєвид здавався нерухомим і безживним, лише в небі кружляв стерв’ятник. Усе німувало, окрім далекого водоспаду.
Стукіт у двері зірвав Номуру з ліжка. Серце одразу закалатало, як навіжене.
— Заходьте, — прохрипів він. — Прошу, заходьте.
До кімнати зайшов Еверард. Попри кондиціонер, на його сорочці темніли плями поту. Похиливши плечі, він гриз мундштук незапаленої люльки.
— Які новини? — Номура благально глянув на нього.
— Як я й боявся. Нічого. Вона так і не повернулася до своєї епохи.
Номура опустився в крісло і втупився очима перед себе.
— Ви впевнені?
Еверард сів на ліжко, що заскрипіло під його вагою.
— Ага. Щойно прибуло повідомлення в поштовій капсулі. «Відповідаючи на Ваш запит» і так далі, «повідомляємо, що після гібралтарського завдання агентка Феліс-е-Реч не повернулася на базу рідного округу». Ніяких інших згадок про дівчину в них нема.
— У жодній епосі?
— Ніхто не відстежує всіх переміщень агентів у часі й просторі, хіба, може, данелліанці.
— Запитайте їх!
— Думаєш, вони дадуть відповідь? — різко кинув йому Еверард. — Вони, надлюди з далекого майбутнього, засновники й найвищі очільники Патруля часу? — Рука, що лежала на його коліні, стиснулася в кулак. — Тільки не кажи мені, що ми, прості смертні, могли б дізнатися більше, якби захотіли. Ти цікавився своїм майбутнім, синку? Ми не хочемо, і край.
Позачасовик трохи заспокоївся. Вертячи люльку в руках, він уже спокійніше промовив:
— Якщо ми живемо достатньо довго, то бачимо смерть тих, хто нам дорогий. Це доля всіх людей, і патрульні не виняток. Та мені шкода, що вона спіткала тебе так рано.
— Чхати на мене! — вигукнув Номура. — Як щодо неї?
— Авжеж… Я міркував над твоїм звітом. Моя думка, що біля водоспаду повітряні течії вкрай підступні. Чого й слід було чекати, поза всяким сумнівом. Перевантаженим часолетом керувати важче, ніж зазвичай. Повітряна яма, вихор — хай що то було, воно несподівано захопило її і жбурнуло в потік.
Пальці Номури то стискались, то розтискалися.
— Я мав наглядати за нею.
Еверард похитав головою.
— Не картай себе. Ти був лише її помічником. Вона мала бути обачнішою.
— Але… хай йому чорт, ми ж досі можемо її врятувати! Невже ви цього не дозволите? — мало не закричав Номура.
— Ні слова більше, — остеріг його Еверард. — Забудь про це.
«І ніколи не кажи, що кілька патрульних могли б повернутися в часі, захопити її силовими променями й витягнути з безодні. Або що я міг би попередити її та себе самого. Цього не сталося, а отже, цього не станеться. Цього не повинно статися. Бо минуле робиться нестабільним, щойно ми за допомогою машин часу перетворюємо його на своє теперішнє. А коли смертна людина здобуває собі таку владу, де вона зупиниться? Спочатку ми врятуємо вродливу дівчину, потім — Лінкольна, а тим часом хтось інший захоче допомогти конфедератам виграти громадянську війну… Ні, лише Богові можна довірити владу над часом. Патруль існує для того, щоб оберігати реальність. І зґвалтувати його засади для патрульного однаково, що зґвалтувати рідну матір».