— Пробачте мені, — пробурмотів Номура.
— Усе гаразд, Томе.
— Ні, я… я подумав… коли вона зникла просто в мене на очах, я відразу ж подумав, що ми могли б організувати рятувальну групу, яка повернулася б у цю мить і підхопила її…
— Цілком природна думка для новачка. Розум нелегко відучити від давніх звичок. Але ми не організували рятувальної групи — це факт. Та й навряд чи нам би це дозволили. Надто небезпечно. Ми не можемо ризикувати життям інших людей. Тим паче, коли з архівних записів випливає, що будь-яка спроба порятунку приречена на невдачу.
— Немає жодного способу якось це обійти?
Еверард зітхнув.
— Мені не спадає на думку жодного. Змирися з долею, Томе. — Він завагався. — Можу я… можемо ми щось зробити для тебе?
— Ні, нічого, — вихопився хрип із Номурового горла. — Хіба що на якийсь час залишити мене самого.
— Звісно. — Позачасовик підвівся. — Ти не єдиний, кому її бракуватиме, — додав він і вийшов.
Коли за Еверардом зачинилися двері, Томові здалося, що гуркіт водоспаду посилився, здалося, що він перемелює все довкола. Номура втупився очима в порожнечу. Сонце пройшло зеніт і поволі хилилося на захід.
«Мені слід було самому полетіти за нею, одразу ж.
І ризикнути життям.
Краще було б загинути разом із нею.
Ні. Це безглуздя. Дві смерті не повернуть життя. Я не зміг би її врятувати. У мене не було ні потрібного спорядження, ні… Здоровий глузд підказував вирушити по допомогу.
Тільки допомога не надійшла — байдуже, люди мені відмовили в ній чи доля, — і Феліс загинула. Потік жбурнув її в безодню — вона ще встигла злякатися за мить до того, як знепритомніла, — а потім розчавив її, розшматував і розкидав її кістки по дну моря, яким я в юності ходитиму під вітрилом, не знаючи ні про існування Патруля, ні про те, що колись жила така собі Феліс. О Боже, нехай мій прах змішається з її — через п’ять з половиною мільйонів років від цієї страшної години!»
Пролунав далекий гуркіт, неначе гарматна канонада, який струсонув землю і всю будівлю. Мабуть, вода підточила берег, і частина його впала в потік. Феліс напевне схотіла б зафільмувати таке видовище.
— Схотіла б? — скрикнув Номура й підхопився з крісла. Підлога досі дрижала під його ногами. — Вона це зробить!
Йому слід було порадитися з Еверардом, але він боявся — може, й дарма, бо керували ним горе й недосвідченість, — що позачасовик заборонить Номурі летіти й одразу відішле його в майбутнє.
Йому слід було відпочити кілька днів, але він боявся, що своєю поведінкою викаже себе. Піґулка стимулятора замінить відпочинок.
Йому слід було подати офіційну заявку на використання силового тягача, а не потай провозити пристрій у багажнику.
Коли він виводив часоліт із гаража, патрульний, що побачив його, запитав, куди Номура прямує.
— Прокатаюся трохи, — відказав Том.
Колега співчутливо кивнув. Може, він і не здогадувався про його кохання, але й без того завжди тяжко втратити товариша по роботі. Номура завбачливо рушив на північ і лише тоді, коли його вже не могли помітити з бази, розвернувся до мореспаду.
Ні ліворуч, ні праворуч не було видно берегів. Тут, на висоті, нижчій, ніж половина цієї кручі з зеленого скла, сама кривизна Землі ховала від Номури краї потоку. Тоді він пірнув у хмару шумовиння, і його оповила білість, каламутна й жалка.
Лицевий щиток лишався чистий, але зір його туманила водяна мла, крізь розриви якої він бачив лише неосяжну стіну води, що височіла над ним. Шолом убезпечував вуха від гуркоту, але не міг захистити від вібрації, яка проймала все тіло: цокотіли зуби, калатало серце, дрижали кістки. Повітряні потоки вирували й шарпали часоліт, Номура щосили намагався зберегти над ним контроль.
І віднайти саме ту мить…
Він стрибав у часі вперед-назад, підкручував верньєри й клацав головним перемикачем. Він бачив власні розмиті обриси й пильно вдивлявся крізь імлу вгору, знову й знову, аж доки нараз не опинився саме в тій хвилі.