Але й на причепурену сцену з якого-небудь фільму на кшталт «Арабських ночей» це не було схоже. Еверард навіть з віддалі помітив жебраків — покалічених, сліпих, виснажених; він побачив, як батіг шмагонув раба, який працював надто повільно. В’ючним тваринам доводилося ще гірше. Повітря сповнювали запахи Давнього Сходу: пахло димом, лайном, тельбухами, потом, а ще дьогтем, прянощами й пряною смажениною. До всієї цієї суміші з материкової частини міста додавався сморід фарбарень і звалищ молюсків, із яких добували пурпур. Але корабель якийсь час вже рухався вздовж берега і щоразу приставав до нього на ночівлю, тож патрульний уже встиг звикнути до смороду.
До того ж він не брав близько до серця такі прикрощі. Еверардові мандри шляхами історії позбавили його гидливості й загартували до жорстокості людини й природи… загартували до певної міри. На свій час ці ханаанці — просвічений і щасливий народ. Власне кажучи, щасливіші, ніж переважна частина людства будь-де й будь-коли.
Еверардове завдання полягало в тому, щоб вони такими й лишилися.
Маґон знову заволодів його увагою.
— На жаль, є тут і такі, хто безсоромно ошукує недосвідчених новоприбульців. Мені б не хотілося, щоб це сталось із тобою, друже мій Еборіксе. Я заприязнився з тобою за час нашої подорожі й волів би, щоб у тебе зосталися добрі спогади про моє місто. Дозволь показати тобі заїжджий двір, який тримає мій свояк — брат молодшої дружини. За чесну ціну він надасть тобі чисту постелю й забезпечить надійне зберігання цінних речей.
— Складаю тобі вдяку, — відказав Еверард, — але на гадці я мав розшукати того суходольця, про якого розповідав тобі. Бо ж це через нього, як пригадуєш, я вирушив у цю подорож. — Він усміхнувся. — Звісно, якщо цей чоловік помер, чи переїхав кудись, чи ще щось таке, я залюбки скористаюся твоїм запрошенням.
Сказав він це лише для годиться. За час плавання в патрульного склалася думка, що Маґон — такий самий веселий користолюбець, як і будь-який інший мандрівний торговець, і не змарнує нагоди обідрати Еверарда як липку.
Якусь мить капітан дивився на нього. Навіть у своєму часі Еверард вважався високим на зріст, тут же він був справжнім велетнем. Горбкуватий ніс і важкі риси обличчя посилювали враження моці, яку він випромінював, а блакитні очі й темно-каштанове волосся свідчили про дику вдачу північних народів. Краще було не тиснути на Еборікса надто сильно.
Водночас у цьому багатонаціональному місці кельт не був якоюсь дивовижею. Сюди доправляли не тільки бурштин з Балтійського узбережжя, олово з Іберії, приправи з Аравії, тверда деревина з Африки, а подеколи й інші товари з іще дальших країв — разом із цим усім прибували й люди.
Коли Еверард домовлявся з капітаном за проїзд на кораблі, то розповів, що покинув свою гористу батьківщину, зазнавши поразки в родовій ворожнечі, і подався шукати долі на півдні. У своїх мандрах, щоб прогодуватися, він полював дичину або наймався на роботу, якщо ніхто не виявляв гостинності в обмін на його розповіді. Так він блукав світом, доки не опинився серед італійського племені умбрів, що були споріднені з кельтами. (Кельти тоді ще не заполонили всієї Європи аж до Атлантики — це станеться за три-чотири століття, коли вони познайомляться з залізом, — але вже здобули деякі землі поза долиною Дунаю, колискою їхнього народу.) Один із умбрів, який колись служив найманцем, розповів Еборіксові про ті можливості, які є в Ханаані, і навчив його фінікійської мови. Це й спонукало кельта вирушити на Сицилію, відшукати там бухту, до якої часто заходять фінікійські торгові кораблі, і сісти на один з них, оплативши проїзд надбаним добром. Як йому розповідали, у Тирі живе чоловік з його рідних країв, який, також наблукавшись по світу, осів тут і, ймовірно, допоможе землякові розпочати якусь прибуткову справу.