Закарбаал провів гостя до своїх внутрішніх покоїв, тоді зачинив двері і замкнув їх на засув. Обернувшись, він простягнув Еверардові руку жестом, характерним для західної цивілізації.
— Ласкаво просимо, — промовив він темпоральною, мовою Патруля часу. — Моє ім’я, як ви, мабуть, пригадуєте, Хаїм Зорах. Дозвольте відрекомендувати вам мою дружину Яель.
Обоє мали левантійську зовнішність і були вбрані як ханаанці, але тут, за замкненими дверима, де їх не бачили ні працівники контори, ні домашня прислуга, змінився весь їхній вигляд: постава, хода, вираз обличчя, тон голосу. Еверард здогадався б, що вони родом із двадцятого століття, навіть якби не знав цього. Патрульний відчув полегкість, немовби з моря повіяло свіжим вітерцем.
Він назвався й додав:
— Я той позачасовий агент, якого ви викликали.
Очі Яель Зорах розширилися.
— О, яка честь! Ви… ви перший позачасовий агент, якого я зустрічаю. Усі, хто досі провадив розслідування, були тільки фахівцями з цієї епохи.
Еверард скривився.
— Боюся, я ще не здійснив нічого, вартого вашого захвату.
Він розповів про свою подорож і ту прикру пригоду, яка сталася наприкінці. Яель запропонувала патрульному знеболювальне, проте він запевнив, що вже почувається цілком добре, після чого її чоловік дістав дещо цікавіше — пляшку шотландського віскі, і невдовзі розмова стала зовсім невимушеною.
Крісла, в яких вони сиділи, були зручні, майже такі самі, як і в їхньому рідному столітті, — розкіш для цієї доби, але, зрештою, Закарбаал вважався заможним чоловіком, який має доступ до будь-якого заморського краму. У всьому іншому, за мірками майбутнього, помешкання було облаштовано скромно, хоча фрески, драпування, світильники й меблі були дібрані зі смаком.
У кімнаті панували сутінь і прохолода: вікно, яке виходило в невеличкий, оточений мурами садок, було запнуте, щоб захиститися від денної спеки.
— Чому б нам трохи не розслабитися й не познайомитися краще, перш ніж ми візьмемося до роботи? — запропонував Еверард.
Зорах насупився.
— Ви здатні розслабитися одразу після того, як вас мало не вбили?
Його дружина всміхнулася.
— Думаю, саме це йому тепер і потрібно, любий, — промуркотіла вона. — Та й нам не завадить. Загроза зачекає трохи. Вона ж поки чекає, хіба ні?
Еверард дістав із торбинки на поясі ті кілька анахронічних речей, які дозволив собі взяти в цю епоху і якими досі користувався лише на самоті: люльку, тютюн і запальничку. Зорах трохи заспокоївся, гмикнув і взяв собі цигарки зі скриньки, яка замикалася і де він тримав усілякі такі забаганки. У його мові з’явився бруклінський акцент.
— Ви американець, адже так, агенте Еверарде?
— Так. Вступив до Патруля 1954 року.
Скільки років його життєвого ресурсу минуло «відтоді», як він відповів на оголошення, пройшов тестування й дізнався про організацію, яка пильнує за переміщеннями в часі? Він уже не лічив їх. Та це особливо й не важило, адже Еверард, як і його колеги, мав змогу проходити процедури, які запобігали старінню.
— Е-е… мені видалося, що ви обоє ізраїльтяни?
— Ви не помилилися, — підтвердив Зорах. — Власне кажучи, в Ізраїлі народилася Яель. Я ж іммігрував після того, як протягом нетривалого часу брав там участь в археологічних розкопах і зустрів її. Це сталося в 1971 році. За чотири роки нам запропонували вступити до Патруля.
— Дозвольте запитати, як це сталося?
— На нас вийшли агенти, поставили кілька запитань, зрештою розказали правду. Певна річ, ми схопилися руками й ногами за таку можливість. Тут часто буває важко й самотньо — хоча вдвічі самотнішим почуваєшся, коли приїжджаєш у відпустку додому й не можеш навіть давнім друзям і колегам розповісти, де ми працюємо, — але робота ця неймовірно захоплива. — Зорах поморщився. Мова його стала невиразною. — До того ж саме це місце, воно для нас особливо важливе. Ми не лише підтримуємо базу Патруля й ведемо торгові справи для її прикриття — час від часу нам вдається допомагати місцевим жителям. Принаймні ми намагаємося робити все, що можемо, але так, щоб ні в кого не виникло підозр. Бодай якесь, хай і невеличке, відшкодування за те… за те, що наш народ чинитиме тут через багато віків.
Еверард кивнув. Ця схема була йому відома. Більшість польових агентів були, як ці двоє, фахівцями з певного періоду, уся служба яких проходила в одному-єдиному просторово-часовому округу. Інакше й бути не могло, адже, щоб забезпечити потреби Патруля, належало дуже ретельно вивчити епоху. Як же зручно було б мати працівників з місцевих жителів! Але до вісімнадцятого століття нашої ери (а в багатьох частинах світу й пізніше) таке траплялося вкрай рідко. Як людина, яка не народилася в науково-індустріальному суспільстві, могла осягнути ідею хоча б автоматичних апаратів? Що вже казати про машини, які вмить переносили тебе з місця на місце, з одного року до іншого. Поодинокі генії, звісно, могли, але більшість таких геніїв, яких можна було ідентифікувати, застовпили за собою місце в історії, і ніхто б не наважився розповісти їм про подорожі в часі, щоб не спричинити змін…