— Як пояснюватимуть це самі тиряни?
— У них не буде однозначного пояснення, — відказала Яель Зорах. — Не забувайте, їхнє світосприйняття відрізняється від нашого. На їхню думку, світ не підкоряється цілковито законам природи, він мінливий і сповнений магії.
«А по суті-то вони мають рацію, хіба ні?»
Еверарда ще дужче пройняв холод.
— Якщо більше нічого такого не станеться, пристрасті вгамуються, — повела жінка далі. — Хроніки, що зафіксували цю подію, загубляться; та й фінікійці не надто полюбляють вести хроніки. Вони думатимуть, що хтось вчинив щось погане і через це з небес вдарила блискавка. А може, це й не провина людей, може, це якась сварка богів. Тож ніхто не стане офірним цапом. За покоління чи два цей випадок забудеться, хіба що, можливо, увійде в якомусь вигляді до народних переказів.
— Це якщо вимагачі не висадять у повітря ще щось більше, — прогарчав Хаїм Зорах.
— До речі, не завадить поглянути на їхнє послання з вимогами, — мовив Еверард.
— У нас тільки копія. Оригінал відіслано до майбутнього на дослідження.
— Авжеж, мені це відомо. Я читав звіт з лабораторії. Чорнило із сепії на сувої папірусу — тут жодних зачіпок. Знайдене під вашими дверима, мабуть, скинуте зі ще одного часолета-безпілотника, що пронісся крізь простір-час.
— Не мабуть, а точно, — виправив його Зорах. — Тої ночі агенти встановили прилади й зафіксували часолет. Він з’явився приблизно на мілісекунду. Патрульні могли б спробувати затримати його, але яка з того користь? Навряд чи зловмисники лишили нам у ньому підказки. До того ж це спричинило б чимало шуму — сусіди неодмінно вийшли б подивитися, що коїться.
Він дістав послання й простягнув його Еверардові. Той уже був ознайомився з текстом, коли готувався до завдання, але мав надію, що рукописний варіант щось йому підкаже.
Написано було тогочасним очеретяним пером, яким зловмисник володів досить вміло. (Отже, він добре знався на цій добі, але то було очевидно й раніше.) Літери — друковані, не писані, але подекуди з кучерявими хвостиками. Мова — темпоральна.
«Вітання Патрулю часу від Комітету примноження».
Принаймні не було лицемірного розпатякування про всілякі народні армії національного визволення на кшталт тих, що діяли в другій половині рідного Еверардового століття й викликали в нього огиду. Ці хлопці не приховували своїх лихих намірів. Якщо тільки, звісно, це не було хитрістю, щоб ретельніше замести сліди…
«Ви бачили наслідки вибуху однієї невеликої бомби, доправленої до спеціально вибраного місця в Тирі. Можете собі уявити, що станеться з містом після серії вибухів набагато більш руйнівної сили».
Знову Еверард похмуро кивнув. Його супротивники були хитрі. Погроза вбити чи викрасти когось — скажімо, самого царя Гірама — була б дріб’язковою, якщо не порожньою. Патруль просто приставив би до цієї особи охоронців. А якби зловмисникам навіть удався їхній задум, патрульні могли б повернутися назад у часі і влаштувати так, щоб у потрібний момент жертва опинилася в іншому місці. І тоді цей напад «ніколи» не відбудеться. Звісно, довелося б ризикувати, чого дуже не любили патрульні, і, у найкращому разі, витратити купу зусиль, щоб унеможливити зміну майбутнього через саму рятувальну операцію. Та хай там як, а Патруль міг діяти і діяв би.
А ось як пересунути в безпечне місце острів з будівлями? Припустімо, можна спробувати евакуювати людей. Але ж місто лишиться. Зрештою, воно не таке вже й велике, — не має значення, яку велетенську роль воно відіграє в історії, — на приблизно сто сорока акрах розміщувалося двадцять п’ять тисяч населення. Кілька тонн потужної вибухівки перетворить його на руїни. Навіть не потрібно цілковитого спустошення. Після такого вияву надприродного гніву сюди ніхто більше не повернеться. Тир загине, стане містом-привидом, а всі прийдешні віки й тисячоліття, усі люди з їхніми долями, їхніми цивілізаціями, яким це місто допомогло з’явитися на світ, — усі вони щезнуть, не стануть навіть привидами.
Еверарда знову пройняв дрож. «І не кажіть мені тепер, що не існує абсолютного зла, — подумав він. — От же ж тварюки…» Він змусив себе читати далі:
«…Ціна нашої стриманості цілком помірна, лише невеличка інформація. Ми хочемо отримати дані, потрібні, щоб сконструювати трансмутатор матерії Тразона…»
Коли цей пристрій ще тільки розробляли, у період Третього Технологічного відродження, Патруль таємно з’явився до його творців, хоча ті й жили до того, як його було засновано. Відтоді використання трансмутатора було суворо обмежене, а інформація про те, що він існує, — не кажучи вже про технологію виготовлення, — засекречена. Авжеж, здатність перетворити будь-який матеріальний предмет, навіть купу піску, на будь-який інший, як-от коштовний камінь, машину чи живу істоту, могла б принести роду людському необмежені блага. Але проблема полягала в тому, що так само легко можна було виготовляти в необмеженій кількості зброю, отруту чи радіоактивні елементи…