Та так-то вже плаче, жалкуючися-нарікаючи, такими-то вже сльозами ревними.
- Важко буває чоловіку! - промовив Павло.
- Ох, як же важко! Мука живая!
Вона усе сльозами вливалася, а він стояв та думав: «Нещаслива якая! А молоде! хороше!»
- А ви? - питає дівчина крізь свої сльози. - Ви, мабуть, тут робите у саду?
- Робимо.
- Давно?
- Сьогодні уперше нас поставлено.
- То-то ж бо я наче нікого ке бачила, а я щовечора тутенька туляюся, світом нуджу та тужу... А довго вашої роботи буде?
- Та коли б в два тижні ввібралось!
- Гостей дожидають пани...
- Чули. Тож-бо для їх і стояти день при дні, з ночі до ночі.
Та озирнеться - округи темнісінько зовсім, воза свого не бачить. Схаменувся тоді.
- Бувайте здорові! - промовив дівчині та хутко похопивсь. Одшукав воза на полянці, воли пасуться панським зіллячком викоханим... З’їхав на дорогу; тоді оглянеться назад - нічого не забачив - усе застеляла мла вечірня пахучая.
Дотягнув він додому потиху, усе думаючи про пригоди людськії...
На порозі його Галя стріла - веселим своїм голосочком питає; сумно він їй одмовляє своє слово.
Вона у хату веде, засвітила світло, стіл вже застелений. Буханчик хліба на столі лежить та ніж.
Сів Павло біля столу, схилив голову на руки.
- Ось і вечеря наша, - промовляє до його Галя, сідаючи поруч.
- Позичений? - каже Павло, краючи хліб.
- Оддамо, серце, оддамо новиною. Сей рік зарідливий буде. Подивитись на руна польові: жита такі, що й вуж не пролізе.
- Ти в мене і торік пророкувала гарне поліття так саме. Ти куди глянеш, то всюди тобі золота верба росте!
- Люди сподіваються...
- Ет! Сподіванки людськії!.. У кого се ти хліба позичила?
- У Микити у Румая.
- Довго, мабуть, гнувся - не давав?
- О, де ж там! І трошки ні! Зараз, таки зараз дав, із милою хіттю. Се добрий чоловік - Румай.
- Ох, добрі люди! Добрі люди! - промовив Павло.
Тихенько його Галя обійняла й тихесенько до його пригорнулася. Почала розмову: всміхнулася - не дивиться; припала до його - не пригорнув.
- Скажи мені словечечко, серце! - просить його.
- Нема в мене слів хороших; тобі гірких не треба!
- Чого ти такий, голубе мій? Ти мені скажи: яка нам біда?
- Хіба ми давньою бідою не вдовольнимось? Та й свіжа не забариться. Чого-чого, а сього уповні буде!
- Нащо такеньки говорити, моє кохання! Перейметься й добро нам, як Бог дасть...
- Отже, й дожидай того добра, що не прийде, а терпи лихо, що вселилося! - випроставсь з її рук та й сів собі оддалік.
Кипіла в його душа, наболівши, наскорбівши. Невиносливо йому слухати було про сподіване добро, надію веселу. Миліш би кому було почути гіркої скарги, нарікання жалкеє... Рідніша б йому та душа була, що нидіє в самогризоті, вистливіше те серце, що ворушиться од жалю гнівного та од туги важливої...
Глянув він на Галю: вона на його дивилась ясними очима своїми; тихі сльози одна по другій бігли по обличчю, а уста все наче всміхалися... Не пожалував він її, а стало йому якось уразливо, негарно: вона чого плаче, дитина нерозумна?
- А все ж добре... чого плакати заходилася? - каже їй.
- Ти смутний такий, мій голубе!
- Не плачся на моє горе! Не тобі його оплакати! Годі ж бо!
Вона обтерла сльози і до його знов прийшла, пригорнулася.
- І добре, як ущухла! - промовив гірко.
Вона тихо коло його сиділа, як коло недужого. А йому важко було та тяжко... Хотів би він одхитнутись од неї, так вона такеньки пригорнулась, біднесенька, що слова гіркого уста не вимовили. Була се в його при йому добра дитина й мила, та йому чужа-чужісінька... І пригадалася йому та дівчина плачуча... Став він дивитись у віконце, у той вечір темний вдивлятись, задумався... Що таке йому Галя його невсипуща щебетала, як його розважала - він не чув. Він мовчки до її голосочка дослухався, як до леління води тихої, та думав собі... Добре йому впали у пам’яті ті очі сяючі, ті сльози блискучі, слова ті жалкі та жаркі... І той вечір весни молодої, і навіть та квіточка бузкова, що, пахуча, розгорталася в темному вечорі...
На другий день робив Павло у саду, не знімаючи голови похилої, робив, як тії люди роблять, що хочуть свою журбу втомою поневірять... Придавсь і сей вечір темний та пахучий, як учорашній. Після всіх побрався Павло додому. Ішов він та думав, дівчину згадував: чи тож і сьогодні плаче вона? як-то вона журиться журно! яка-то віком молода! яка вродою хороша! чи жив її батько-матуся? які собі люди? і як вона спершу там жила у своєму селі, і кого краще од усіх сподобала тамечки, і як розлучилася?