Павло Павлович Павленко
— Ось ви кажете: машина часу — це, мовляв, дурниці, фантастика й таке інше. Для вас воно, може, й справді так, а для мене…
Хочете — вірте, хочете — назвіть мене брехуном безсовісним, а я ту машину бачив. Знаю навіть, хто її винайшов і збудував. Тільки що там з того мого знання, коли все пішло наперекіс. Одне слово, нема й швидко не буде тієї машини. А винахідник? Винахідник живий. Працює в сусідньому будівельному управлінні виконробом.
До чого, питаєте, тут машина часу? Справді, зараз вона ні до чого. Але три роки тому цей… Назвемо його Павлом Павловичем Павленком. Щоб зручніше було розповідати. Я й справжнє його прізвище можу назвати, тільки це вам нічого не дасть. Так-от, ще зовсім недавно, три роки тому, працювали ми з цим Павлом Павловичем в одному дуже поважному науково-дослідному інституті. Фізичному з кібернетичним ухилом. А може, й навпаки — кібернетичному з відгалуженнями до фізики. Не пишуть про такі інститути в газетах, оскільки справи там розв’язуються серйозні.
Як виконроб-будівельник туди потрапив? Він тоді не був ні виконробом, ні будівельником. На фізиці високих енергій спеціалізувався і писав докторську дисертацію. Чому ж цей фізик, без п’яти хвилин доктор став виконробом? Якщо хочете все знати, то слухайте і не перебивайте, бо я зіб’юсь і так. Дуже вже заплутана ця історія.
Так-от, працювали ми з Павлом Павловичем в одному інституті. Він — старшим науковим співробітником, я — завгоспом. Трохи товаришували. Під час обідньої перерви в шахи грали й обмінювалися думками про футбольні новини. Дивний він тоді був. Сумний якийсь, невеселий. Наче й справи його наукові успішно вперед посувалися та й іншими людськими якостями його доля не обійшла — високий, стрункий, вродливий. Знаєте, як у нього лаборантки закохувалися і навіть деякі молодші й старші наукові співробітниці. А він тільки зітхає і щось своє думає, щось гнітить його, муляє. А до чарки, щоб забутися, не тягнеться. Не п’є. І не курить. Без цього переживає.
Отак граємо ми в шахи місяць, другий, третій. Він мовчить, і я не розпитую. Делікатність виявляю. І все ж одного разу не витримав наш Павло Павлович. Поставив мені черговий мат і каже, сумно так посміхаючись:
— У шахах щастить, а ось у коханні…
Й обірвав думку, не закінчив. Тут я не витримав, коли вже, думаю, людина надумала говорити про свої болячки, треба їй допомогти.
— Що, — питаю, — у коханні?.. Та за тобою, дорогий Павле Павловичу, пів-інституту зітхає. Ти тільки глянь, розтули очі!..
А він мені на це:
— А як же дружина?
— Та, — кажу, — до чого тут дружина? Ми ж про кохання мову ведемо, а не про дружин.
— Ще мені кохання не вистачає при моїй любій жіночці! Тоді вже зовсім хоч з мосту та й у воду, — відповідає він·мені, знову зітхає і, махнувши рукою, починає розповідь про своє життя, про свою дружину, про своє невеселе становище.
А в житті у нього справді все якось нерозумно вийшло. Вчився він у будівельному технікумі. Кохався з однією дівчиною. Оленкою її звали. Таке, каже, кохання було, хоч у кіно знімай. Ну, і, як в житті буває, посварились. Чого посварились? Павло Павлович зараз і сам добре не пам’ятає. Чи в кіно вона запізнилась? Чи, може, на танцювальному вечорі він до неї належної уваги не виявив? А може, і те, і друге або щось третє. Тільки посварилися вони всерйоз і надумали одне одному допекти, щоб болячіше було. Вона зопалу взяла й вискочила заміж, а він, не довго думаючи, підхопив на танцмайданчику якусь малознайому дівицю і чкурнув з нею до Палацу одружень.
Коли роздивився що й до чого, було вже пізно. А він, на жаль, у цих питаннях виявився людиною порядною. З’ясувалося ще, що дівиця та — особа, ласа до всіляких принад сучасної цивілізації, як-от: синтетичні і не синтетичні шубки і сукні, походеньки до ресторану, поїздки в теплі мандаринові краї. І взяла вона Павла Павловича мертвою хваткою. Технікум довелося залишити. Пішов працювати на будівництво, щоб її апетити задовольнити хоч наполовину. А вони ж зростали з кожним роком. Давай квартиру, давай нові меблі, давай килими, давай телевізор, давай кришталь. Одне слово: давай, давай, давай. І Павло Павлович давав. Але й про навчання думки не полишив. Ночами сидів, а середню освіту здобув. Вступив до університету на заочний. Вона спочатку заперечувала, аж поки хтось їй не сказав, що має Павло Павлович виняткові наукові здібності і що з тих здібностей можна буде мати неабиякий зиск. Тут уже вона сама почала його підганяти, щоб швидше, значить, до високих наукових ставок добратися.
Тож університет він закінчив достроково. Швидко пішов у науці. Дипломну роботу йому як кандидатську зарахували. Заробітки побільшали. Вимоги дорогої дружиноньки теж. Уже їй машину власну давай. І дачу. І путівки за кордон. На квартиру замахнулася чотирикімнатну, кооперативну, хоч дітей у них не було й Павла Павловича цілком влаштовувало їхнє скромне двокімнатне помешкання. Та що вдієш. Давай. Усе давав, аби тільки вона йому спокій дала. Працював як віл. Його помітили, забрали до нашого інституту. Премію Державну він тут заробив. А що йому залишалося робити? Без премій він би на одну зарплату не викрутився. Тільки бачить, що нічого не допомагає — нема йому життя від тієї жінки й, головне, ніяких перспектив на краще. Хоч три Державні премії одержуй — усе одно мало буде.