– Ну, годі балакати. Адже безглуздо вважати водяника однаковим до і після смерті дитини. Як мені відомо, саме на цю нелогічність опирається японське правосуддя. Нам це видається кумедним, – виплюнувши недопалок, Пеп байдуже захихотів.
– А в Японії запроваджено смертну кару? – поправивши пенсне, у розмову втрутився необізнаний із законами Чак.
– Так, запроваджено. В Японії стратенців вішають, – я відчув до холоднокровно статечного Пепа огиду, а тому вирішив відігратись на ньому. – А хіба смертна кара у вас гуманніша, ніж у Японії?
– Звісно, гуманніша, – спокійно відповів Пеп. – У нас людей не вішають і не садять на електричний стілець. їм тільки в живі очі кажуть їхній злочин.
– І від цього вони гинуть?
– Авжеж. Наша ж нервова система чутливіша за вашу, людську.
– Цим користуються не лише у правосудді, до цього вдаються і вбивці, – синювате при світлі ліхтаря обличчя директора фірми Гера осяяв приязний усміх. – Оце недавно одного соціаліста я обізвав злодієм, і його схопив серцевий приступ.
– Такі випадки трапляються на диво часто. Один знайомий адвокат теж умер від цього, – вставив слово філософ Маґ.
Я позирнув на нього, а він, як завжди, глузливо посміхаючись, понурив очі і вів далі:
– Всяк обзивав мого знайомого жабою, а в нашій країні це все одно, як називати нелюдом. Щодня роздумуючи над тим, чи він нелюд, чи ні, мій знайомий не витерпів і помер.
– Але ж це явне самогубство.
– Однак ті, що його обзивали жабою, прагнули його
смерті. І, по-вашому, це самогубство?..
Маґ не встиг доказати, як за стіною, мабуть, у Тока, повітря розітнув сухий пістолетний постріл.
Ми кинулись до Тока. Він лежав горілиць серед горщиків з високогірними рослинами, – права рука стискала пістоль, з голови цебеніла кров. Припавши головою до грудей, ридма ридала над ним коханка. Я підвів її (щоправда, торкатися її слизької шкіри досить неприємно) і спитав:
– Що сталося?
– Я сама не знаю. Він щось писав – і раптом пустив собі кулю в скроню. Кр-р-р-р, кр-р-р-р. (Це так водяники хлипають).
– Всьому виною – свавільна й примхлива Токова вдача, – скрушно похитуючи головою, директор фірми скляних виробів озвався до судді Пепа. А той ні пари з вуст, лише запалив цигарку з золотим мундштуком. Як справжній лікар, Чак навколішках обслідував небіжчикову рану й сповістив:
– Вже не зарадиш. Віддавна Ток слабував шлунком, тому-то не дивно, що занепав духом.
– Він начебто щось писав, – бурмочучи сам до себе, філософ Маґ узяв зі столу папірець. Усі, крім мене, через широкі Маґові плечі зазирнули в аркушик паперу.
Піду я в долину, далеко від світу, Між скелі величні, де води прозорі, Де пахощі линуть квіткові…
Обернувшись до нас, Маґ зажурено мовив:
– Це плагіат Ґетевої «Міньйон». Мабуть, до самогубства
призвела втома й зневіра в своєму таланті.
Зненацька до будинку підкотив на автомобілі композитор Крабак. Побачивши такий натовп, він на мить став як укопаний. А коли підступив до нас ближче, роздратовано кинув:
– Це його заповіт?
– Атож, це його останній вірш.
– Вірш?
Незворушний Маґ передав розкуйовдженому Крабакові Токів рукопис. І той, забувши про все, ревно перечитував вірш, коли-не-коли кидаючи слово у відповідь на Маґові зауваження.
– Як ви сприймаєте Токову смерть?
– Піду я в долину… Я теж не знаю, де мене чекає смерть… далеко від світу.
– Ви, здається, його близький приятель?
– Приятель? Ток завжди був самотній… далеко від світу… Тільки на лихо… Між скелі величні…
– Чому на лихо ?
– Де води прозорі… А от ви щасливі… Між скелі величні…
Токова коханка ніяк не могла погамувати плачу, і мені стало її жаль. Обнявши за плечі, я відвів її у куток на канапу, де сиділо дворічне дитя й безтурботно сміялося. Забувши про Токову коханку, я заходився розважати маля. І вперше і востаннє за час перебування в країні водяників на очі навернулися сльози.
– Тяжко, мабуть, жити з таким примхливим водяником?
– Хоч би про майбутнє своїх близьких подумав, – запаливши нову цигарку, озвався суддя Пеп на питання капіталіста Ґера.
Несподівано Крабак, затиснувши в руці Токів рукопис, ні до кого не звертаючись, вигукнув:
– Чудово! Вийде прекрасна похоронна мелодія!
Його щілинки-очиці заблищали, він потиснув руку філософові й умить опинився біля дверей. Там вже позбігалися водяники з суміжних будинків. Недовго думаючи, Крабак протиснувся крізь натовп до автомобіля. Почувся гуркіт, і авто зникло.
– Чого повитріщувалися? – як поліцай, суддя Пеп відтиснув юрбу і зачинив двері. У кімнаті запанувала тиша, і в тиші, серед пахощів високогірних квітів і запаху крові, ми учинили раду, що його робити. Лише філософ Маґ замислено втупився в мерця.
– Про що думаєте? – я поплескав Маґа по плечу.
– Про водяницьке життя.
– Ну і як?
– Щоб гідно прожити, – Магів голос сором'язливо притих і зійшов на шепіт, – нам, водяникам, не треба вірити у надприродне.
Маґові слова нагадали мені про релігію. Я, звісно, матеріаліст, тож ніколи всерйоз не замислювався над релігією. Але під враженням Токової смерті я поцікавився у студента Рапа, яку ж релігію вони визнають.
– Дехто визнає християнство, буддизм або мусульман
ство, а декотрі поклоняються вогню. Та найвпливовішою є
новочасна релігія, так звана «релігія життя».
(Переклад «релігія життя», можливо, не підходить до слова «quemocha». Бо, хоч «cha» і відповідає закінченню «ізм», але «quemo» означає скоріше не просто жити, а їсти, пити і злягатися).
– Виходить, у вашій країні є церкви та храми?
– Найвеличніша споруда в нашій країні – це храм новочасної релігії. Може, завітаєте туди?
Пополудні одного погідного дня разом з гордим Рапом я подався до того храму. Той величезний храм – мабуть, удесятеро більший за собор св. Миколая в Токіо – поєднував у собі різні архітектурні стилі. Коли я опинився перед таким громаддям і поглянув на його височенні шпилі й бані, мені зробилося моторошно – зіп'яті в небо шпилі скидалися на щупальця. Стоячи перед дверима (якими ж мізерними здавалися наші постаті на їхньому тлі), ми якусь хвилю оглядали той дивовижний храм, більше подібний до якоїсь незнаної потвори, ніж до витвору архітектури.
Усередині було просторо. Поміж його корінфськими колонами походжало кілька прочан, таких же мізерних, як і ми. Серед них ми здибали горбатого водяника.
– Отче, здорові були! – чемно вклонившись, звернувся до дідугана Рап.
Водяник і собі привітався поклоном, лагідно питаючи:
– Невже це ви, Рап ? І ви…- він запнувся на мить, очевидячки, запримітивши гнилий Рапів дзьоб, – либонь, на здоров'я не нарікаєте. Але чому ж сьогодні…
– Сьогодні я прийшов не сам. Оцей добродій, як ви, мабуть, знаєте… – І Рап хутко розповів про мене. Та розповідь, видно, знімала з нього провину за нечасте відвідування храму. – А чи не погодитеся бути цьому гостеві за провідника?
Настоятель ґречно всміхнувся, привітався зі мною і вказав рукою на вівтар.
– Та який з мене провідник… От перед вами «Дерево життя» – ми йому поклоняємося. Як бачите, на ньому золотаві й зелені плоди. Золотаві – плоди добра, зелені – зла…
Від його пояснень мене раптом занудило. Слова лагідного дідка надто скидалися на стару затерту алегорію. Я, звісно, вдавав, що пильно слухаю, а сам раз по раз окидав оком храм, корінфські колони, готичні склепіння, мавританську кахляну підлогу, пюпітри (імітація кінця XVIII століття). Від храму віяло спокоєм, вражала первісно дика краса. Та найбільше привертали мою увагу ніші обабіч стін з мармуровими погруддями. Мені здалося, ніби я вже десь бачив їх. Та найдивовижніше чекало на мене згодом. Тільки-но настоятель скінчив оповідь про «Дерево життя», як ми підійшли до погруддя у стіні праворуч.