Тут голова ради Пек зауважив усім нам, сімнадцятьом членам ради, що ми на засіданні спіритичного товариства, а не літературного клубу.
Питання: Як ведеться душам?
Відповідь: Так як і за життя.
Питання: А ви жалкуєте, що заподіяли собі смерть?
Відповідь: Ні. Якби мені обридло тутешнє життя, я б узяв пістоль і воскрес би.
Питання: Невже це так легко?
На це питання Токова душа відповіла запитанням. Такої відповіді й сподівалися усі, хто знав Тока.
Відповідь: А заподіяти собі смерть легко?
Питання: Ваше життя там вічне?
Відповідь: Про наше життя є багато теорій, але жодна з них не заслуговує на довір'я. Не забувайте, що, на превелике щастя, серед нас є представники різних релігій: християнської, буддійської, мусульманської; є також вогнепоклонники.
Питання: А ви у що вірите?
Відповідь: Я завжди був скептик.
Питання: Однак принаймні в існуванні душі ви не сумніваєтеся?
Відповідь: Так твердо вірити в неї, як інші, я не здатен.
Питання: Хто ваші знайомі?
Відповідь: Якщо брати з минулого і сучасного, зі Сходу і Заходу, то десь із триста. А найславніші – це Христос, Майнлендер, Віннінґер…
Питання: І всі вони вкоротили собі віку?
Відповідь: Звісно, не всі. Такі, як от Монтень, що захищав право на самогубство, мої найшановніші побратими. А от з мізантропами з компанії Шопенґауера, які не заподіяли собі смерті, я не знаюсь.
Питання: Як поживає Шопенґауер?
Відповідь: Закладає основи спіритичного песимізму, зважує всі за й проти стосовно воскресіння. Коли зачує, що на землі лютує холера чи ще яка моровиця, здається, вельми радіє.
Згодом ми почали розпитувати про душі Наполеона, Конфуція, Достоєвського, Дарвіна, Клеопатри, Будди, Демосфена, Данте й багатьох інших. Але, на жаль, Ток не бажав відповідати докладно на наші питання, а натомість захотів дізнатися, які чутки про нього ширяться на цім світі.
Питання: Яка слава ходить про мене по смерті?
Відповідь: Один критик назвав вас посереднім поетом.
Питання: То, напевне, з тих, кому я не подарував своєї збірки поезій. Гнівається. Повну збірку моїх поезій уже видано?
Відповідь: Видано, але попит на них слабкий.
Питання: їх купуватимуть мільйони читачів через триста років, коли я втрачу авторське право. А як живе моя коханка?
Відповідь: Вийшла заміж за книгаря Рака.
Питання: Вона, мабуть, ще не помітила, що в Рака штучне око. А дитина?
Відповідь: Кажуть, її віддано в державний сирітський притулок.
Ток на хвилину змовк, потім знову спитав:
Питання: А що з моїм будинком?
Відповідь: Править за студію одному фотографові.
Питання: Куди дівся мій стіл?
Відповідь: А хто його зна.
Питання: Що з моїми дорогоцінними листами у шухляді?.. Та це, мабуть, вас не цікавить. Наш світ уже сутінки вкривають, тож пора прощатися. Бувайте здорові, панове.
На останніх словах пані Хоп ураз прокинулася. Усі ми, сімнадцятеро членів спіритичного товариства, присягаємось, що все сказане – щира правда. (Пані Хоп заплачено відповідно до денного заробітку, який вона одержувала, працюючи актрисою)».
Коли я дочитав статтю, мене охопила страшна туга. Я подумав, що було б добре вернутися в нашу, людську країну. Я шукав-шукав ту яму, через яку скотився в країну водяників, але не міг її віднайти. І тоді я вирішив удатися до літнього водяника (про нього я довідався від рибалки Баґа), що живе тихомирно у передмісті і тільки те й робить, що читає і грає на сопілці. Сподіваючись, що, може, він покаже вихід з країни водяників, я негайно подався на околицю міста. Однак коли я туди добрався, в низенькій хижці здибав не літнього водяника, а молодого, з м'якою тарілкою на тім'ї, щонайбільше тринадцятирічного. Я, звичайно, засумнівався, чи туди потрапив. Задля певності спитав його ім'я – виявилося, саме цього водяника радив мені Баґ.
– Але ж ви зовсім підліток.
– Невже ви не чули про мене ? Заледве я з'явився на світ, голова моя вже посивіла. З роками я відмолодів і тепер став дитиною. Рахуючи, що в материнському лоні я був шістдесят років, то на світі живу яких сто п'ятнадцять літ.
Я окинув поглядом кімнату. Чомусь мені здалося, що тут, серед простих стільців і столу, панує щасливий спокій.
– Ви, мабуть, щасливіші за інших водяників?
– Можливо. Змалку я був літнім водяником, в старості я молодий. Отже, я не зазнав старечої скнарості й не віддавався молодечій хтивості. Може, моє життя не зовсім щасливе, та принаймні спокійне.
– Таки справді спокійне.
– Крім цього, я здоровий, і мені усе життя вистачало їжі. Та, гадаю, найщасливіші дні, коли я з'явився на світ.
Я став розповідати про Тока, що вкоротив собі віку, про Ґера, який щодня викликав лікаря, але чомусь водяника це не цікавило.
– Значить, ви не претендуєте на особливе становище, як інші водяники?
– Як усі, я з'явився на світ за власним бажанням – батько запитував мене, чи хочу народитися.
– А от я зовсім випадково потрапив у вашу країну. Тож чи не покажете мені дороги звідси?
– Звідси є тільки одна дорога.
– Яка?
– Якою ви сюди прибули.
Почувши таку відповідь, я злякався – аж у п'ятах похололо.
– На жаль, я не помітив тої дороги.
Водяник глянув на мене блискучими очима, неквапом підвівся, ступив у закут кімнати й потягнув за мотузку, що звисала зі стелі. Непомітне досі вікно відхилилося, і над ним розіслалося блакитне-блакитне небо, а на його тлі – соснове й кипарисове галуззя. У небо стрілою тяглася вершина гори Яріґатаке. Я на радощах застрибав, наче хлоп'я, що загляділо в небі літака.
– Отут можна вилізти, – проказав водяник, показуючи на мотузку. Мені здавалося, що то мотузка, а насправді то була мотузяна драбина.
– Значить, мені можна вилізати?
– Передусім добре зважте. Щоб потім не жалкували.
– Гаразд, не жалкуватиму, – відповів я й поліз по драбині вгору, поглядаючи вниз на водяникову тім'яну тарілку.
Вернувшись з країни водяників, я довго не міг зносити людського духу. Порівняно з нами, людьми, водяники й справді охайніші й чистіші. Я надивився на голови водяників, а тому людські видалися мені чудернацькими. Може, вам це і вдивовижу. Але людські очі, носи, роти таки викликають острах. Ясна річ, тому-то я і не показувався нікому на очі. Та людина поступово до всього звикає, тож і я за півроку вже з'являвся між люди. Однак завдавало мені клопоту те, що я іноді прохоплювався словом з мови водяників.
– Ти будеш завтра вдома?
– Qua!
– Що?
– Кажу, що буду.
Минув рік, і я, зазнавши невдачі в одній справі… (Тут хворого перебив доктор медицини S. Він розповідав, ніби щоразу, коли заходить мова про цю невдачу, хворий зчиняє таке, що його жоден доглядач не може зупинити).
Ну, гаразд, про це не буду. Так от, зазнавши невдачі в одній справі, я поміркував собі, чи не вернутися в країну водяників. Не піти, а вернутися в країну водяників – вона тоді вже стала мені батьківщиною. Крадькома вислизнувши з дому, я подався на центральний вокзал з наміром сісти на поїзд. На превеликий жаль, мене спіймала поліція і допровадила в лікарню. Але й тут, у лікарні, я не перестав думати про країну водяників. Що поробляє лікар Чак? Філософ Маґ, напевне, зараз над чимось задумався при світлі кольорового ліхтаря. Та найчастіше мені навертався на пам'ять мій най-щиріший товариш гнилодзьобий студент Рап. Одного похмурого, як і нині, дня, пополудні, я був поринув у спогади, аж гульк – переді мною виринула постать рибалки Баґа. Від несподіванки я мало не зойкнув. А коли отямився, то вже не пам'ятаю, чи сміявся, чи плакав. Певна річ, мене зворушили слова водяникової мови, якої я так давно не чув.