І Вілбер знову заплакав — удруге за два останні дні.
О шостій тридцять Вілбер почув бряжчання відра. Надворі, під дощем, стояв Лерві — наймит помішував його, Вілберів, сніданок.
— Їж, кабанчику! — підохотив Лерві. Підсвинок навіть не поворухнувся.
Лерві вилив пійло в коритце, вишкріб відро й пішов собі. Але він завважив, що з підсвинком щось негаразд.
Вілбер не хотів їсти — він хотів, щоб його любили. Він хотів мати друга — когось такого, хто б із ним грався. І сказав про це гусці, яка тихенько сиділа в кутку кошари.
— Може, ти прийдеш до мене та пограєшся зі мною? — запитав він.
— Вибач, вибач, вибач! — відказала гуска. — Я сиджу-сиджу на моїх яйцях. Їх восьмеро. Маю тримати їх дуже-дуже-дуже теплими. Тож мушу постійно сидіти на яйцях, бо я не якась там легковажна торохтійка. Мені до гри, коли я висиджую гусеняток.
— Та й я не думав, що ти висиджуєш дятленят, — з гіркотою в голосі зауважив Вілбер.
Тоді він почав підсипатися до одного з ягнят.
— Будь ласкаве, пограйся зі мною! — попрохав він.
— Звісно, що не пограюсь, — відповіло ягня. — По-перше, я ще надто мале й тому не можу перескочити через загорожу, щоб потрапити до твого свинарника. А по-друге, мене свині не цікавлять. Свині для мене — просто ніщо, навіть менше, ніж ніщо.
— Як це так: менше, ніж ніщо? — обурився Вілбер. — Не думаю, щоб на світі існувало щось менше, ніж ніщо. Ніщо — це вже ніщо, за ним немає нічого. Ніщо — це найнижча сходинка, це кінець мотузки. Як може що-небудь бути меншим за ніщо? Якби щось було меншим за ніщо, тоді ніщо було б не ніщо, а щось, хай навіть щось зовсім малесеньке. Але якщо ніщо — це ніщо, тоді ніщо не має нічого такого, що було б за нього менше!
— Та вже вгамуйся! — мовило ягня. — Пограйся саме з собою. Бо я не граюсь зі свиньми — і край.
Засмучений Вілбер упав на землю й став слухати дощ. Незабаром він побачив Темплтона — пацюк ліз по скісній дошці, котрою користувався як східцями.
— Темплтоне, пограйся, будь-ласка, зі мною! — попрохав Вілбер.
— Погратись? — перепитав пацюк, ворушачи своїми вусами. — Гра? Та я не дуже добре навіть знаю, що означають ці слова!
— Ну, знаєш, — пояснив підсвинок, — це означає розважатися, робити всякі витівки, гасати, перекидатися і взагалі веселитись.
— Я ніколи нічого такого не роблю і всіма силами намагаюся всього цього уникати, — понуро відказав пацюк. Я волію завжди їсти, гризти, винюхувати й ховатися. Я — ненажера, а не веселун. Ось і цієї миті я прошкую до твого коритця, щоб спожити твій сніданок, бо тобі бракує клепки в голові, аби з'їсти його самому
І пацюк Темплтон, проповзши крадькома попід стіною, зник у таємному тунелику, якого він прокопав від дверей до Вілберового коритечка. Темплтон був хитромудрий пацюк, і все він робив якось не так, як усі, а на свій пацючий лад.
І той тунелик був зразком його уміння й хитрості. Завдяки цій норі пацюк міг добутися від скотарні до власної криївки під Вілберовим коритечком так, щоб ніде не показатися на відкритій місцевості. Своїми норами-тунеликами та стежечками він помережив усю ферму пана Цукермана й міг, ніким не помічений, потрапити з будь-якого кутка садиби в будь-яке інше місце на цій території. Зазвичай він спав за дня, а на роздобутки виходив, коли споночіє.
Вілбер провів поглядом Темплтона, що зник у своєму тунелику. Мить — і вже гострий пацючий ніс виткнувся з-під коритця. Обережно Темплтон підтягся до краю коритця. Ну як Вілберові це знести?
Бачити, як цього похмурого дощового дня хтось інший з'їдає твій сніданок! Він знав, що Темплтон мокне там, під зливою, але навіть це його не втішило. Самотній, без друзів, пригнічений і голодний, він опукою впав на гній і зайшовся риданнями.
Смерком Лерві підійшов до пана Цукермана.
— Мені здається, щось негаразд із тим вашим кабанчиком, — сказав наймит. — Він навіть не доторкнувся до їжі!
— Дай йому дві ложки сірки й трохи меляси, — розпорядився пан Цукерман.
Вілбер не втямив до пуття, що то з ним діялося, коли Лерві спіймав його й силоміць залив йому ліки в горлянку. Таки й справді це був найгірший день у його житті! Як, як йому далі витримувати оцю жахливу самотність?
Темрява окутала все довкола. Незабаром Вілбер міг розрізняти лише тіні та чути, як вівці жують свою жуйку та як час від часу вгорі, над головою, бряжчать ланцюгами корови. І тут несподівано — уявіть собі, як здивувався Вілбер! — із темряви до нього долинув чийсь тонесенький голосочок, якого він ніколи в житті не чув. голосочок тонесенький, зате ж який приємний!