Нічого не відповівши, вона сіла на переднє сидіння. Ілан теж сів, замкнув дверцята й увімкнув обігрів на максимум. Термометр показував температуру на вулиці: –4 °С.
Під світлом лампи у салоні Хлоя, здавалось, утратила весь свій запал.
— Іноді люди, які так учиняють, самі того не усвідомлюють,— сказала вона, видихаючи хмарку пари.— Така поведінка є частиною цілого психічного процесу, який…
— Зараз зі мною говорить психолог?
— Ні. Але ми обоє розуміємо, який шок ти пережив через зникнення батьків. І його наслідки для наших стосунків.
Ілан зняв куртку, закатав рукав светра і показав їй передпліччя. Там досі було помітно маленьку червону цятку з фіолетовим ореолом.
— А тепер ти мені скажеш, що це я сам залишив на собі цей слід? Що я марю? У мене вдома немає жодного шприца, Хлоє. Я жодного разу в житті не робив укол. Це незбагненно.
Хлоя мовчки оглянула цятку і нарешті промовила:
— Я бачила, як та брюнетка штовхнула тебе у виставковій залі. Я помітила, як вона на тебе витріщалася і як поспішала залишити вечірку. Я також бачила чорну «ауді» того ранку, на дорозі, що веде до твого будинку. Здається, навколо тебе справді ошиваються якісь люди, і я хочу тобі вірити, Ілане.
Вони мовчки дивилися одне на одного. Здавалося, Хлоя розривалася між бажанням піти і бажанням продовжити розмову. Врешті-решт вона лишилася і перейшла до суті справи:
— Але чого від тебе чекають? Що від тебе хочуть?
Чоловік машинально потер передпліччя.
— Я переконаний, що це пов’язано з дослідженнями батьків. Останнім часом у мене відчуття, що за мною стежать.
Йому здалось, що в погляді Хлої промайнув страх. Наче вона теж почувалась причетною. Чи, може, просто боялась за нього.
— Ти уже бачив, що за тобою ходять якісь люди? Спостерігають за тобою? — спитала вона вже не таким впевненим голосом.
— Ні, але це справді дивне відчуття. Іноді це якісь звуки в саду. Іноді дзвонить мій мобільний, а на лінії нікого немає. А найгірше — це…
Він завагався. Хлоя поглядом попросила його продовжувати.
— Найчастіше це відбувається, коли я заплющую очі й починаю засинати. Я бачу, як якісь тіні ковзають по моїм повікам. Так, наче… хтось стежить за мною уві сні.
Раптом йому стало дуже холодно і він зіщулився.
— Але коли я розплющую очі, то нічого немає. Я наче відчуваю, як навколо мене шугають привиди або душі. Але ніколи не можу розгледіти бодай когось. Я дивлюсь багато фільмів жахів, усяку фігню про злих духів, до того ж я живу один у великому будинку, тож я списував усе це на свою уяву або якусь фобію. Але тепер…
— До твого будинку хтось проникав? Намагався тебе налякати якимось чином?
Ілан помітив, наскільки вона була стривожена.
— Чому ти питаєш? У тебе теж таке було?
Вона не відповіла, сховавши очі. Ілан обережно розвернув її обличчя до себе.
— Хлоє?
— Ні-ні. Нічого схожого. Іноді я почуваюсь так само, як ти, мені здається, що я сама себе боюсь. Напевно, це один зі згубних наслідків «Параної» і перевтоми. Останні кілька тижнів у мене відчуття, наче організатори гри всюди, постійно. Я забагато думаю про гру, увесь час. Навіть уночі. Раніше зі мною такого не траплялось.
Ілан згадав, як вона опускала віконниці у нього вдома… І ті питання про безпеку комп’ютера… Вона боїться, що за нею можуть стежити?
Він змерз і опустив рукав.
— Напевно, мені слід зробити аналіз крові, обстежитись, щоб перевірити, чи мені не вкололи якусь гидоту.
— У цьому немає сенсу. Для чого комусь робити тобі щось таке? І навіщо комусь підробляти твій почерк і підкидати записку до кишені?
— Гадки не маю. Можливо, хтось намагається змусити мене засумніватися в самому собі. Налякати мене або звести з розуму. А якщо це має якийсь стосунок до смерті моїх батьків? Варіантів багато.
Він показав на газети, які вона поклала собі на коліна.
— Повернімось нарешті до наших баранів. Тобі досі цікаво, як знайти маленькі дверцята?
— А ти як гадаєш?
Він узяв один примірник і розгорнув його.
— Я здогадався, коли побачив, як Фей виходить чи, скоріше, тікає з цією газетою як ошпарена. Вийшло непорозуміння: коли я підійшов до неї з примірником «Парізьєн» у руці, вона подумала, що я знайшов вхід. Адже вхід захований у «Парізьєн», Хлоє, я в цьому впевнений. Газета — це «вмістилище», а «вміст»…
— Це рядки на його сторінках. Так, це може бути воно. Гарна робота.
— Пошукай у своєму примірнику. «Маленькі дверцята» можуть означати якесь особливе маленьке оголошення, яке дозволить нам перейти до наступного етапу.
Нарешті Хлоя йому усміхнулася, і її обличчя просвітліло.
— «Нам»?
Ілан не відреагував. У нього було відчуття, наче він перенісся на рік у минуле, тоді як насправді за півтори години йому треба бути на роботі за сімдесят кілометрів звідси. Він заправлятиме машини клієнтів і вмиратиме від нудьги, чекаючи, коли настане ранок.
Він швидко пробіг очима оголошення. Знайомства, некрологи, всякі «куплю-продам». Хлоя озвалась перша.
— Здається, я дещо знайшла.
Ілан згорнув свою газету і нахилився до дівчини.
— Ти завжди промовляла цю фразу, коли натрапляла на правильний слід.
— Я й досі так роблю. Підтвердження тому…
У чоловіка було відчуття, що все відбувається надто швидко, що минуле поряд і він уже не повернеться додому таким, яким сюди приїхав. Хлоя вказала на оголошення внизу сторінки.
— Дивись: «Приватна лабораторія шукає добровольців для психологічного тестування. Чекаємо на вас з 8 до 18 години, у суботу, 17 грудня. Оплата: 30 євро за максимум три години тестування. Адреса: офіс компанії “Харон”, поряд з авеню Дивізії Леклерк, рітейл-парк “Молетт”, Блан-Меній».
— Субота, 17 грудня. Це завтра.— Ілан задумався.— Але насправді оголошення неоднозначне, воно може й не мати нічого спільного з «Параноєю».
— Я починаю розуміти, як вони працюють. Я впевнена, що це оголошення — це воно. До того ж воно єдине хоч якось виділяється з-поміж інших.
Хлоя згорнула газету і, зітхнувши, сперлася потилицею на підголівник.
— Нарешті…— сказала вона.— Я у грі…
Ілан зауважив, наскільки вона насолоджується цим моментом. Вона заплющила очі, на губах з’явилася ледь помітна складочка, що свідчила про її задоволеність. Раніше вони б розділили цю мить вибухом радості, Хлоя говорила б «ми», вони б цілувалися, пили і кохалися.
Раптом чоловіка охопило бажання… Може, ще не все втрачено, може, йому ще вдасться усе виправити, зрозуміти, чому вона так вчинила. Можливо, у них двох ще є шанс?
Він нахилився до неї трохи ближче, але вона розплющила очі і ввічливо відсторонила його.
— Ні. Я не можу.
Вона схопила свій примірник «Парізьєн» і вийшла з машини.
— Щасти, Ілане. І… дякую.
І зникла в темряві, не обертаючись.
Ілан лишився там, приголомшений, неспроможний поворухнутись. Він щосили зіжмакав газету.
Він почувався останнім дурнем.
9
Мабуть, Ілан зробив неправильний вибір. Безсумнівно, після нічної зміни на заправці йому слід було поїхати додому, проспати весь ранок, а потім до вечора дивитися фільми і знову почати все наново.
Забути все це, забути Хлою, продовжувати жити зі своїми страхами та сумнівами.
Проте він опинився тут, у величезній, майже безлюдній промзоні у Ле-Блан-Меніль, шукаючи адресу, вказану в «Парізьєн». Це була субота, 9:10 ранку, і чоловік навіть не заїжджав додому, щоб відпочити чи прийняти душ.
Його маленька «кліо» рухалась у глиб лабіринту офісних будівель та промислових споруд, за два десятки кілометрів від Парижу. Він легко знайшов авеню Дивізії Леклерк, а потім нарешті відшукав потрібну адресу в тупику в кінці дороги. На початку вихідних людей на тутешніх підприємствах небагато.
На високих ґратчастих воротах висіла ламінована табличка зі стрілкою, на якій було написано «Психологічне тестування». Припаркувавши машину на тротуарі, він вийшов. Охоронець у куртці-бомбері походжав взад-вперед із собакою в наморднику. Забачивши гончу молодий чоловік відчув, як його кинуло в піт. Не зупиняючись, він пройшов через ворота і пішов за стрілками. Вони огинали складські приміщення — склади компанії «Харон» — і вели до великої, доволі нової одноповерхової будівлі з фасадом кремового кольору та вивіскою «Лабораторія Еффексор». Вочевидь, інші читачі «Парізьєн» — справжні читачі — також відреагували на оголошення і приїхали, щоб отримати тридцять євро. Як організатори «Параної» відрізнять справжніх гравців від звичайних наївних добровольців? Коли нарешті почнеться «справжня» гра і гонитва за грошима?