— Смерть — це сумно, це жахливо, від самого цього слова мурашки по шкірі. Знаєте, я часто про неї думаю, тому що в мене бувають приступи епілепсії, особливо у стресових ситуаціях. Я не знав, що…— він закашлявся,— що нас змусять чекати тут, у крихітній кімнатці без ручки на дверях. Це дивно, мене це гнітить. Одного разу після серйозного нападу я опинився в комі. Це тривало п’ять днів. Мені складно пояснити вам декількома словами, що я відчував у той період. Я був водночас…
Його монолог знову перервав напад кашлю, цього разу сильніший. Ілан нахмурився. Це здавалось серйозним.
— Вибачте. Я був водночас живий і мертвий. Я бачив світло, дуже яскраве. Це не вигадки. Я… Хтось може принести склянку води? Будь ласка!
Чоловік дихав дедалі важче. Ілан натиснув на кнопку під мікрофоном, але лампочка залишалась червоною, що означало, що Маріо продовжував тримати свою кнопку натисненою.
— Будь ласка,— промовив голос.— Води.
Тепер лунали хрипи. Звук падіння.
Ілан підскочив, схопившись за голову. Що це за цирк?
На іншому кінці дроту більше ні звуку. Ілан повернувся до столу і натиснув на кнопку: загорілося зелене світло.
— Хтось знає, що відбувається? — вигукнув він.
Він відпустив кнопку. Жодної відповіді.
— Нас хтось слухає? Ви можете щось зробити? Ви не бачите, що виникла проблема?
Колонки мовчали. Ілан стиснув кулаки. Він згадав, як експериментатор попереджав, що не слухатиме їхню бесіду. Він різко відштовхнув стілець назад. Може, це було частиною експерименту і лише вигадкою?
А може й ні.
Він почав гамселити у двері, викрикуючи.
— Агов! У нас проблема! Будь ласка!
Ілан зрозумів, що двері товстіші і міцніші, ніж він думав. Вони були звукоізольовані. Він оглянув місце, де мала бути ручка. На її місці був маленький білий пластиковий диск із проріззю. Якщо прокрутити диск, то прокрутиться і язичок замка, що дозволить відімкнути двері.
Це ж очевидно…
Незважаючи на напруження та стрес, у його голові все раптом склалося докупи. Він кинувся до прозорого контейнера з викруткою з оранжевим руків’ям. Намотавши на кулак шарф, він розбив скло, а тоді просунув руку, щоб узяти цю річ. Він порізався гострим уламком, трохи крові потрапило на скло.
Він вставив плаский наконечник викрутки у прорізь і прокрутив. Двері відчинилися.
Коридор. Ілан миттю кинувся до сусідніх дверей і рвучко їх відчинив. Маленька кімнатка, така сама, у якій був він. Стіл, мікрофон, колонки. Але замість піддослідного — магнітофон. У наступній кімнаті — так само. Хрипіння лунало з касети, що крутилася в програвачі.
Учасники були лише машинами.
У Ілана було відчуття, наче він опинився у божевільні. Тієї миті йому стало страшно. Коли він хотів вийти в коридор, то наткнувся на Гетіні із секундоміром у руці.
Його супроводжував ще один чоловік у халаті, з медичною сумкою під пахвою.
— Сімдесять п’ять секунд — чудово,— сказав дослідник з відстороненим виглядом.
Він записав результат на аркуші і вказав на стіл.
— Покладіть викрутку туди, будь ласка. Доктор Леконті виміряє ваші показники, якщо ви не проти. І обробить вашу рану.
Приголомшений, Ілан не поворухнувся.
— То це все була лише вигадка? Я розмовляв з аудіозаписами, так?
Медик у гумових рукавичках обережно взяв у нього з рук викрутку. На оранжевому гумовому руків’ї була кров. Чоловік сам поклав її поряд із програвачем, після чого витягнув антисептик і бинт. Ілан відчув запах лікарні.
Він не пручався, досі перебуваючи у стані шоку.
— Ваше обладнання застаріле,— сказав він, щоб заспокоїтись.— Хто ще користується касетними програвачами?
Вони не відповіли. Медик виміряв його тиск і поставив йому декілька стандартних запитань. Вік, перенесені захворювання, наявність алергій. Він також спитав, чи приймає Ілан якісь спеціальні ліки. Чоловік приготувався до гри «питання-відповідь». Цей медик, його нотатки не мали нічого спільного з тестуванням, і це був радше хороший знак. Ілан подумав, що він, вочевидь, успішно пройшов випробування і тепер вони оцінюють його фізичне і психічне здоров’я, щоб перевірити, чи відповідає він вимогам до учасника «Параної». А також — як він реагує в стресовій ситуації.
— Коли гра почнеться по-справжньому? — запитав він.— Скільки буде суперників?
Гетіні дивно на нього подивився, поки медик складав свій інвентар.
— Усе, ми закінчили. Дякую вам за участь.
— Зачекайте. Я йшов по сліду чорного лебедя. Я все робив так, як треба. Я знаю, що не помилився. Що я маю робити тепер? Просто повертатись додому, наче нічого не сталося?
— Я абсолютно не розумію, про що ви говорите. Немає ніякого… чорного лебедя.
— Хочете ще раз послухати запис цього Маріо?
— У цьому немає потреби. У нас ще багато роботи.
Ілан уже не знав, як реагувати. Цей тип знущається з нього, інакше бути не може.
— Тепер, коли тестування завершене, я можу вам пояснити,— додав дослідник.— Наша лабораторія спеціалізується на соціальній психології. Немає ні гри, ні суперників, як ви, вочевидь, думаєте. Усе це дуже серйозно, фінансується державою. Знайте, що в цьому випробуванні, яке ви щойно пройшли, лише сімдесят відсотків волонтерів виходять із кімнати за допомогою наданого їм предмета і роблять це в середньому за сто п’ятдесят секунд. Інакше кажучи, ви зреагували дуже швидко. Насправді метою було показати: що більше людей, то менше вони допомагають іншим. Це принцип розділеної відповідальності. Стосовно ваших відповідей, які ми порвали не читаючи… Метою було ввести вас у стан стресу.
Вони потиснули руки.
— Доктор Леконті проведе вас до виходу. Оплату ви отримаєте через два тижні, чек надішлють на вашу адресу.
Він розвернувся і пішов. Незважаючи на розпитування Ілана, медик зберігав нейтральний вираз обличчя і просто провів його до виходу. За декілька секунд молодий чоловік опинився на вулиці, на холоді, під прекрасним блакитним небом.
Досі в стані шоку після цих трьох абсолютно безумних і сюрреалістичних годин, які він провів у цьому закладі психопатів.
11
Ілан не хотів здаватися.
Він чекав у машині на тротуарі біля складів. Він багато разів намагався додзвонитися до Хлої на мобільний, але безуспішно, тож лишив їй голосове повідомлення. Що стосується жінки в байкерському костюмі, то вона досі не вийшла. Хіба що вона пішла, поки він завершував тестування. Люди заходили й виходили. За чверть години, поки Ілан чекав, він нарахував десь із десяток добровольців. Ілан ще ніколи не стикався з такою дивною і загадковою грою, позбавленою правил і меж. «Параноя» не була схожа ні на що.
Раптом хтось постукав у вікно. Це був охоронець із собакою. Чоловік був кремезної статури, одягнений у об’ємний бомбер, а тварина — чорно-коричневий босерон з квадратною мордою. Ілан втиснувся в сидіння і вмить почав пітніти. Собак, особливо великих, він боявся до смерті, після того як у дитинстві пес вкусив його за стегно.
Він гарячково приспустив скло.
— Не варто тут залишатися,— сказав чоловік твердим голосом.
Ілан дивився на пса, вчепившись рукою в дверну ручку. Він не намагався сперечатися, неспроможний відкрити рот. Він кивнув, підняв скло і завів машину.
Зрештою, поїхати — не така вже й погана ідея: о 20 годині він має заступити на зміну на заправці, і йому потрібно трохи поспати, якщо він хоче триматися на ногах.
Він покинув промзону, шкодуючи, що так і не отримав відповідей, не знайшов нової зачіпки.
Дорога до батьківського дому в Монмірай займала більше двох годин. Відколи вони зникли безвісти в морі, Ілан покинув свою маленьку квартиру на околиці Парижу і переїхав жити сюди.
Він виїхав на довгу звивисту дорогу, що вела до будинку, і припаркував машину навпроти фасаду, на доріжці, посипаній гравієм. Ілан обожнював цю стару будівлю. Будучи підлітком, він проводив вихідні, уявляючи себе на місці персонажів рольових ігор, і в його фантазіях вони мешкали саме в таких будинках, як цей, з гострим дахом у готичному стилі.