Треба бігти, Йон чекав... Але й бігти не можна, батько не спить ще, помітить...
Ґашіца лягає знов, причаївшись сплячою... Солодка знемога обхоплює їі тїло, сон так і
ли¬пне до очий, але дївчдна перемагає його, жа- дливо прислоховуєть ся до батькового
диханя, щб стає все рівнїйшим і рівнїйшим,.. Аж тепер можна: батько поснув...
Ґашіца потихенько висуваєть ся зпід ря¬дна, обережно ступає босими ногами і никне
врешті за причілковою стїною...
На винограднику тиша. Чорне, збурене море виноградних кущів хвилями збігає з гори в
до¬лину. Ґашіца впірнула у те море і опинила ся у знайомому закутку. Йона ще нема.
Ґашіца сїдає під кущем і обнявши колїна руками, на- важуєть ся чекати парубка. Зпід
гілястах ку¬щів дихає на неї тепле повітрє, насичене пахо¬щами чорнозему.
Все, і це повітрє, і покручені лози, і зі- вяла трава — все це мимохіть нагадує їй ща¬сливі
хвилини її житя. От Йон обіймає її... От кленеть ся, що до віку кохати ме її... А те¬пер ?...
Вона нинї мусить сказа
О! щось
йде... Це певне він... Нї, то хтось иньший прой¬шов стежкою у село... Вона скаже йому, що
вже годі відкладати сватанє... годі дурити її... Здаєть ся Йон йде... Чутно якийсь рух зда-
леку...
Ґашіца висовує голову понад' кущі і на- сторошуєть ся... Знов не він: коняка на горі пасеть
ся, а нічна тиша підхоплює її важке ступанє...
Ах, Боже!... Коли-ж він прийде?... Вже пізно... А їй конче, конче треба, щоб прийшов, прийшов і довідав ся, що незабаром... Ай, со¬ром, як вона це скаже ?... А траба, бо тодї
він напевне відкинеть ся від Домнїки та пришле старостів... Але чому віа не йде?... Невже
не прийде?... Що це — півнї співають?...
Ґашіца витягла шию прислуховуючись.
Десь недалеко хриаливим голосом, як від¬рубав, кукурікнув півень. За ним чистим і ме-
льодійним голосом обізвав ся другий, а там
—
тишу сплячого села до решги сполохало безладне кукурікане півнїв.
Дївчина сиділа, мов скаменіла.
„Нї не прийде... Але повинен... Прийди... прийди... прийди...“ — уперто думала вона в
одно, вкладаюча в ті думки всю міць жаданя. „Не¬ма... Покинув... Через Домнїку покинув...
Але чекай 1... Та що йому зробиш?... Одружить ся, а я... покинута, знеславлена...
Сором !... сором!... до віку сором... Візьмуть люди на зуби, мов ві¬тер солому... А батько!...
Домне, Домне!...“ )
Ґашіца заплакала. Теплі, рясні сльози, приємно лоскочучи їй вид, струмочками стікали по
обличю й попадали на губи, жалісно й по дитячи випнуті наперед.
Холод пізньої нічної доби обгорнув дївчину. Вона тремтїла й плакала, а звідкись з
глибини» з самого споду серця здіймав ся голос, потіша¬ючи її:
—
А може прийде?... а може прийде?...
Вже над сьвітом — змучена, змерзла й зневірена повернула Ґашіца £о дому, твердо
поклавши побачитись конче з Йоном та розмо- витись з ним по щирости, до краю...
Йон, чуючи свою провину, уникав Ґашіци, але вона таки перейняла його якось. Йон їхав
порожняком по снопа на поле й не помітив, як
Ґашіца ззаду стрібнула на віз і причаїлась. Вже воли вони виїхали за село, а хмара куряви
закутала віз від цікавого ока, Ґашіца присуну¬лась до Ёона та торкнула його. Парубок
вжа¬хнув ся, несподівано побачивши її.
—
Ти як тут опинилась?... Чого?...
—
Чого?... Того, що годї вже сподївати ся, поки сам прийдеш... Коли старостів
при¬шлеш ?...
Голос Ґашіци згучав різко, суворо. Але віз так торохтїв, що Йон не дочув.
—
Що?
—
Коли старостів пришлеш ? — скрикнула Ґашіца роздратовано в саме ухо Йонови.
Йон припинив трохи конї.
-
Не пришлю... — відрівав він рішучо.
—
То так?.. А за сором мій чим запла¬тиш ?...
—
Батько не велить дружити ся... — кру¬тив парубок, дивлячись кудись у бік.
—
То тепер ти батьком забиваєш мінї баки?... А тодї?... А це що?... — враз скри¬кнула
Ґашіца і вхопила Йона за палець, на якому блищала дорога для нього каблучка від
Домнїки. — То кохати носату Домнїку батько дозволяв?... Га?...
Йон образив ся.
—
Гей! а ти що тут таке?... Забрала ся на чужий віз тай лаятись?... Геть з воза!...
—
Ба не піду, аж скажеш, коли сватати меш...
—
Як у мене волосе виросте тут! — скрикнув завзято Йон, стукнувши пужалном в
долоню. — Геть!...
Ґашіца вчепилась за полудрабок, але Йон сильним рухом скинув її з воза і поторохтів
далї...
—
Іу! посварилась на здогін йому кулаком Ґашіца, здіймаючись з землї та обтрушуючи
пил з одежи.
Злість, сльози душили бідну дівчину. З го-лосним плачем побігла вона до села, але скоро