— Що? — запитує Заффі, поволі скидаючи з себе одіж і поступово складаючи її на спинку стільця.
— Просто-напросто повернувся до нього спиною!
— Отакої! — вигукує Заффі. І гола йде по свою льолю, що лежить під подушкою.
— Хіба не блискуча думка? Публіці це видалося дивним, і все ж нам вдалося дограти концерт... Але клянуся, Заффі, на мить я подумав, що доведеться зупинитися... Це стало б катастрофою, розумієш?! Нас передавали у прямий ефір радіо...
— Я дуже рада, — шепоче байдуже Заффі, через голову натягаючи на себе льолю.
— О, авжеж, я також, можеш мені повірити!
Раптом його голос змінюється, спускаючись до регістрів бажання.
— Гей, ходи-но сюди...
Він бере дружину за руку, присуває її до себе і занурює свій погляд у її два темно-зелені стави.
— Яка ж ти зараз гарна! Знаєш, ти стає дедалі вродливішою...
Він кладе руки їй на плечі, що прозирають крізь перлисто-сірий шовк льолі, і пригортає її до себе.
— Отже, — щасливим голосом каже він, відчуваючи, як його прутень встає уздовж живота Заффі, — я взяв і розвернувся... отак...
Він розвертає її, піднімає краї льолі вище сідниць і обережно кладе Заффі животом на ліжко.
— Отак, — каже він, задихаючись, схиляється над нею, ніжно кусає її потилицю і проникає в неї, — і зміг... продовжувати... грати... грав далі... і далі...
Чи Заффі хоч раз почувалася винною? Як вдається їй день за днем, місяць за місяцем зносити цю подвійність? Одне й те саме тіло вона віддає спершу одному, потім іншому чоловікові — невже вони ніколи не плутаються в її голові?
Ні: адже вона закохана в Андраша і ніколи не кохала Рафаеля.
Та хіба її не мучить сумління через брехню?
Ні.
Навіть у мить, коли вона присягається перед мером?
Навіть тоді. Адже церемонія відбувається французькою, а розмовляти іноземною мовою — це завжди почасти театр.
А що ж тоді Андраш..?
О, це геть інша річ! Коли коханці можуть спілкуватися лише мовою, чужою для них обох, то... як би сказати... ні, якщо з вами такого не траплялося, то, боюсь, я не зможу вам пояснити.
ХІІІ
Відколи вона розповіла Андрашеві історію про погано похованих тварин, відколи пояснила сенс закляклих у її горлянці колискових, Заффі стала ближчою до сина. Раптом стала бачити, чути і відчувати створіннячко, яке живе поруч із нею.
Еміль же її любить. Тягне до неї ручки («Візьми мене на ручки!»), а коли вона піднімає його, то стискає худенькі ніжки навколо її талії, б’є її по щоках, гладить волосся, засипає слинявими поцілунками... Заффі ж нарешті наважується, заплющивши очі, пригортати до себе тільце. Занурювати ніс у його чорні кучері і вдихати їхній аромат. Торкатися цілунком — довгим і ніжним — його голівки. Шепотіти тихенько на вушко «дитятко ти моє», «любий мій» і навіть іноді, зовсім ледь чутно, «mein Schatz», кошенятко. Наважується.
Еміль складає їй компанію в будинку на вулиці Сени. Поки вона порається по господарству, він слідує за нею з кімнати в кімнату, обповзає її, щось лопоче, засипає її запитаннями: щодня його словниковий запас загрозливо збільшується.
— Це що?
— Пилосос.
— Пі... сос...
— Пилосос.
— Пі... лсос...
— Це що?
— Це...
Заффі підшукує слово французькою. Часом знайти не вдається. Але цього разу вона знаходить потрібне.
— Un pichet. Глечик.
— Глишик.
— Глечччччик!
— Глечик.
— Так! Молодчинка!
Так багато маленьких перемог над невіглаством, втраченим сенсом, ворожою мовчанкою світу.
«Діді! Діді!» Щоразу, як горобець або голуб сідає на підвіконня, Еміль у захваті пронизливо верещить. «Діді» — це його власне слово, давненько вже обране на позначення пташок. Спершу Заффі каже «Так!», та потім починає виправляти його, дбайливо вимовляючи французьке слово, яке складається з самих голосних: oi-seau, аж ніяк не Vogel, не птах із її дитинства: Kommt ein Vogel geflogen, — що ніс у дзьобику листа від матусі —von der Mutter einen Brief, — цей птах нарешті помер.
Утім є пташка, яку вони обоє ненавидять — це та, що двадцять чотири рази на день виходить із дзиґаря, якого Рафаель привіз із Швейцарії. Аж до кісток швейцарський механізм страшенно дратує — він ніколи не запізнюється, ніколи не поспішає; оці «тік-так» незворушні, безжальні, відразливі. О першій чверті дзиґар робить «дзень», о половині «дзень-дон», о третій чверті «дзень-дон-дзень», а точно в годину чути скрипіння пружини, що відчиняє пофарбовані дерев’яні дверцята: звідти вигулькує дерев’яне пташеня, що роззявляє свій дерев’яний дзьобик і геть по-дурному горлає «ку-ку!», іноді дванадцять разів поспіль!