Ще зарано, щоб знати, чи успадкував Еміль музичний дар тата, однак сильні легені в дитини є. Наприкінці січня він одним духом задуває дві свічки на торті на свою честь, і Заффі радісно плескає в долоні.
Як на одній планеті можуть співіснувати так багато людей? Хто з них найцінніший, найправедніший, найважливіший? Їхні сплетіння складні, але не хаотичні, людський вир завжди рухається вперед, таємно сплітаючись і змовляючись; із причин випливають наслідки, своєю чергою обертаючись на причини, які спричинюють наслідки і так далі, до безкінечності...
Варто сказати, що безкінечність ця досить похмура.
Наприкінці весни великий Рампаль запрошує Рафаеля до Ніцци разом організовувати Міжнародну літню академію — школу флейтистів, що має стати найпрестижнішою у світі.
Заффі ж, перш ніж приєднатися до чоловіка там, унизу, на півдні, де він зняв віллу в Сен-Тропе, гуляє Парижем разом із сином і коханцем, гуляє довше й вільніше, ніж зазвичай.
Венсенський ліс, неділя, кінець червня. Вони утрьох грають у хованки — бігають, горлають, регочуть, стікають потом, ледве переводять дух, Еміль ошелешений такою увагою мами й Апу; потім вони вирушають на прогулянку лісом. Візочок у минулому: Принц Сицилії послуговується власними ніжками або ж (у крайньому випадку) дозволяє Андрашеві носити себе на плечах.
На вузькій стежці вони зустрічають іншу французьку родину — також на традиційній прогулянці: тато, мама, підліток-син і пухкенька доня. Зустріч сповнена емоцій, подібна до хмари статичного струму: «Гей, Жульєне! Пропусти пані!.. Франсуа, тримай міцніше пса! Налякаєш дитину!.. Сюзанно, ходи сюди, ти заважаєш!.. Куди я маю йти, тут кропива усюди!.. Коли проходиш повз когось, треба вибачатися!.. Бачиш, через тебе я набрав повні сандалі грязі!.. Не смій розмовляти так із сестрою!..».
Коли хмара минає, Заффі й Андраш переглядаються і обіймаються зі сміхом. Сміється й Еміль, хоч і не знає, з чого, просто він хоче бути присутнім у їхньому щасті.
На кінець дня, коли вони повертаються до Парижа на метро, від утоми дитина засинає на колінах матері. Ручка, якою він обіймав її за шию, сповзає й безсило падає вздовж її тіла, з його вуст злітає зітхання, голова хилиться назад, осліпляючи перламутровою ніжністю шию.
Одна пані в окулярах у роговій оправі — вона сидить навпроти — зворушено нахиляється над поснулим малям.
— Ач, яка ляля! — каже вона Заффі медовим мазохістським і змовницьким тоном матусі. — Вони всі такі гарні у цьому віці.
— Ні, без усмішки спокійно відказує Заффі. — Мадам, ви помиляєтеся. Ця дитина — наполовину німчура, майже есесівець! Він уже вміє вбивати пташок.
Пані, побагровівши від гніву, підводиться і пересідає.
— Навіщо ти таке кажеш? — здивовано запитує Андраш.
— Овва! Так просто бути люб’язним з дітьми. «Милий, гарнюня...» Чому вона тебе гарнюнею не назвала? Або мене, га? Бо ми не заслужили на її ввічливість? Або... або він, отам? — і вона скошує очі на старого мусульманина у тюрбані й джелабі, який спить, скоцюрбившись, у кінці вагона.
— Заффі! — з удаваним подивом скрикує Андраш. — Тільки не кажи мені, що ти стала помічати людей навколо себе!
Середина липня, гаряче, важке надвечір’я, повітря схоже на теплий суп. Блукаючи вузенькими вуличками Шаронн — маловідомого їм кварталу, — вони випадково виходять на площу Сен-Блез. Перед терасою облізлої забігайлівки двоє музи́к виводять нестерпні мотиви. Отакої! А вони й забули — сьогодні ж 14 липня! Незабаром — танці, петарди і феєрверки — місто порине у святкування.
Заффі не відводить очей від сцени. Звичайні підмостки, скромні розкоші злиденних парижан. Музи́ки — один із трубою, другий з акордеоном — старі й поганенько вдягнені; і все ж вони грають, і якоїсь миті люди на вулиці беруться до танцю, ось дві пари за сорок років, кілька літніх жінок, купка підлітків, що байдикують і незграбно наслідують рухи дорослих.
Зненацька Заффі охоплює втома — і не через довгу ходу під гарячим липневим сонцем — ні, це давня нерушима втома. Ноги підкошуються. Вона спирається на плечі сина. Маленький Еміль стоїть перед нею і дивиться на неї. Не біжить до інших дітей, які грають у бабки на хіднику.