Ксантіппа виходить.
А тепер із тобою, Платоне. Що тобі побажати?
ПЛАТОН: Я маю до тебе останнє прохання, Сократе.
СОКРАТ: Яке?
ПЛАТОН: Чи можемо ми бути при твоїй смерті?
СОКРАТ: Цього ніяк не можна оминути?
ПЛАТОН: Ти обіцяв.
СОКРАТ: Ну так, але мені ще багато всього треба обговорити із самим собою.
ПЛАТОН: Ми тобі не завадимо. Прийдемо перед самою стратою. Ти будеш, наче герой, який умирає на тлі хору.
СОКРАТ: Ну гаразд, гаразд. Хоча я волів би, щоби цей хор привів хтось інший.
ПЛАТОН: А чи скажеш ти нам щось про безсмертя душі? Гадаю, це було би найдоречніше завершення.
СОКРАТ: Іди вже, Платоне. Не приходьте раніше, ніж перед самою стратою.
Сократ відходить у куток. Тепер прожектор відкидає на нього величезну тінь павутиння, яким Сократ оплутаний, неначе муха.
Нині я довго кличу тебе, ти, мабуть, був чимсь заклопотаний. Мабуть, спостерігав. Зізнаюся, що найдужче люблю тебе в цій ролі. Дві пильних намистинки очей і це досконале оволодіння співчуттям. Люди кажуть, ще й певна риса садизму. Не знаю. Знаю лише, що швидке спостереження — це половина філософії.
Друга половина — це міцна сіть. Важливо, щоб у першу мить вона була непомітна. Жертва почувається оплутаною повітрям. Вірить, що бореться зі стихією, — і тому піддасться. Лише потім бачить тонкі ниті, які оплітають її тіло. Тоді можна починати доводити їй з допомогою міркування, опертого на раціональні засновки, що вона помре.
Я це робив геть інакше. Припустив, що мої жертви є розумними тваринами, тому почав від означень і силогізмів, і лише потім, і то дуже обережно накреслював їм перспективи метафізики. Ти виявився вправнішим психологом: спершу обезвладнити, пожбурити в прірву, а потім дати егзегезу переляку, стражданню і всіляким іншим речам. Ну що ж, у тебе ліпша метода. А недовідність результатів свідчить, що в тебе ліпша філософія.
У тебе, зрештою, було легше завдання. Твої жертви були зазвичай слабшими від тебе. Натомість поміж мною і представниками фауни, на яких я полював, не було жодної видової відмінності. Моя сіть мусила бути міцною і пробуджувати довіру. Коли я зрештою сам вплутався, то не можу показати їм, що зумію зірвати її, мов павутиння, й перейти на другий бік свободи. Це, розумієш, справа поваги до власної сіті. Моральне питання.
Вартівник приводить Критона.
КРИТОН: Ти кликав мене, Сократе.
СОКРАТ: Ах, Критоне! Сідай, будь ласка. Ти дуже мені потрібний.
КРИТОН: Мабуть, щось на зразок заповіту.
СОКРАТ: І не подібне. Я тут самими дурницями бавлюся. Чи ти не пригадав, як звали нашого спільного друзяку? Такий малий рудий хлопець. Мешкав біля нас на розі вулиці Сандальників. Ми завжди гралися разом.
КРИТОН: Мабуть, Менайхм. Він потім виїхав з батьками до Мілета. Мав заячу губу.
СОКРАТ: Так-так, це він.
КРИТОН: Менайхм... рудий... із заячою губою.... Дуже сильний. Клав усіх у рукоборстві. Але в боротьбі ти був іще вправніший. Як уже брав когось у подвійний захват — ані писнути.
Обоє сміються.
СОКРАТ: А пам’ятаєш перегони наших кораблів?
КРИТОН: Звісно. Найліпші кораблі були з кори. Ніколи не тонули. Щоби вони швидше пливли, до днища приладжували шматок заліза. Сезон розпочинався на північному каналі всередині квітня. Фініш був біля містка. Хто вигравав, забирав корабель супротивника. Якось ти виграв у Менайхма. Він не міг переболіти втрати, уївся на тебе і вдарив каменюкою. Розтяв тобі лоба. Ми гадали, він тебе вбив.
СОКРАТ: Коли я прийшов додому, обличчя було заюшене кров’ю. Та попри те я дістав від мами лупки. А всі кораблі пішли до груби. Так-так, Критоне, кожна перемога присмачена поразкою.
Сміються.
КРИТОН: Саме так, Сократе. У школі не могли знайти на тебе управу. Потім, як хтось щось витівав і не було винуватця, казали: це, мабуть, отой бісів Сократ.
СОКРАТ: А та штука з хрущами, ти пам’ятаєш?
КРИТОН: А як ти влаштував пожежу в коридорі? Ледь-ледь школа не згоріла. Антіфон верещав, начебто з нього шкуру лупили.
СОКРАТ: Антіфон — це той, що граматик?
КРИТОН: Ні, це той, що геометрію в нас вів. Страшенно нудний. Гугнявив у носа: «Слухайте, недоумки! Чому дорівнює тангенс альфа? Тангенс альфа дорівнює...»
СОКРАТ: Це той, що не любив знаходити вужів у своїй кишені?
КРИТОН: Він. Знаєш, мені часом сняться іспити. Питають — а я ні бум-бум. Навіть не знаю, чому дорівнює сума кутів у трикутнику.
СОКРАТ: Ох, старий, ото були часи.
КРИТОН: Гарні, попри те що наші руки й сіднички були червоні від дисциплін.