— Тисячі людей мають шрами й носять персні, — сказав він, — а ти просто захоплюєшся головним героєм і будь-що прагнеш бути схожим на нього… особливо в найцікавіші моменти. Цей егоцентризм притаманний усім читачам: ви гадаєте, буцімто текст написано з думкою про вас і, читаючи його, уявляєте кожну сцену по-своєму! — голос його зненацька став відповідати виразу на масці. — Либонь… либонь читаючи цей уривок, ти зазнав неабиякої втіхи, еге ж? Не дивися на мене так, це часто трапляється!
Поки я ніяково мовчав, тюремник підійшов і прочитав примітку, яку я саме писав, поки він не перервав мене.
— Що? Ти «врятував життя» головному героєві? — вигукнув він за моєю спиною недовірливим тоном. — Але ж і силу мають ейдетичні книжки!.. Дивно… твір написано так давно, а він досі так впливає на читача!
Але його черговий вибух сміху різко урвався, коли я відказав:
— А може, його написано не так давно.
Я почув задоволення, завдавши удару у відповідь! Його непроникні очі якусь хвилю розглядали мене крізь отвори в масці, а тоді він буркнув:
— Що ти маєш на увазі?
— Монтал стверджує, що папірус, на якому написано цей розділ, пахне жінкою і має текстуру, ніби «м’якість дівочого перса поєдналася з твердістю біцепса атлета». Цей безглуздий опис по-своєму ейдетичний: він зображає «чоловіко-жінку» або «жінку-войовницю» — амазонку з «Іпполітиного пояса». Якщо поглянути на попередні розділи, то схожі приклади можна знайти в кожному описі папірусу…
— І що з цього випливає?
— Що Монталові вставки — частина тексту, — я усміхнувся, коли тюремник нічого не відповів. — Його скупі примітки не мають нічого до мовознавства, вони ейдетичні й посилюють образи з книжки. Мене завжди дивувало, що такий фахівець, як Монтал, не зауважив у «Печері ідей» ейдезису. Але тепер я збагнув: він знав про ейдезис і бавився з ним так само, як автор це робить власне у творі…
— Бачу, що ти багато думав, — визнав тюремник. — Що ще ти збагнув?
— Що «Печера ідей» у тій формі, у якій вона нам відома, — це фальшивий твір. Тепер я розумію, чому ніхто нічого не чув про неї… Ми маємо тільки Монталову редакцію, навіть не первопис. Водночас книжку написано, маючи на думці працю майбутнього перекладача, адже текст виповнений хитрощами й пастками, які міг розставити тільки інший перекладач такого самого або більшого хисту… Єдине пояснення, яке спадає мені на думку… це Монтал написав «Печеру ідей»!
Маска нічого не відповіла. Я невблаганно мовив далі:
— Первопис «Печери» не зник: Монталова редакція і є первопис!
— Навіщо Монталові писати щось таке? — безпристрасним тоном запитав тюремник.
— Бо він збожеволів, — відказав я. — Монтал був одержимий ейдетичними книжками: він гадав, що за їхньою допомогою можна довести платонівську теорію ідей і таким чином продемонструвати, що наш світ, життя та увесь всесвіт — раціональні й справедливі. Але йому це не вдалося. Тоді, збожеволівши, він сам написав ейдетичний твір, скориставшись своїм бездоганним знанням грецької мови та ейдезису. Твір, що мав бути призначений для його колег-перекладачів. Він немовби промовляв: «Дивіться! Ідеї існують! Вони тут! Ну ж бо, знайдіть лишень головний ключ!..»
— Але Монтал не знав, у чому полягає головний ключ, — відказав тюремник. — Я замкнув його тут…
Я пильно глянув у чорні отвори маски й промовив:
— Годі вже брехати, Монтале…
Навіть Геракл Понтор не сказав би краще!
— Хай там як, — вів я далі, поки він мовчав, — ти діяв розумно. Імовірно, ти облаштував свою смерть, використавши якогось волоцюгу… Я волію думати, що ти знайшов його мертвим і передягнув у власне пошматоване вбрання, застосувавши ту саму хитрість, яку вигадав для вбивства Евнея… Опісля, офіційно «мертвий», ти почав діяти в тіні… Написав цей твір, маючи на думці його майбутній переклад. Потім, довідавшись, що переклад доручено мені, став за мною стежити. Додав кілька фальшивих сторінок, щоб заплутати мене, змусити запалитися одержимістю до цього тексту, бо ж, як ти сам казав, «ми не можемо бути одержимими чимось, не почуваючись водночас частиною цього». Урешті-решт ти викрав мене і ув’язнив тут… Може, це підвал у твоєму будинку… може, сховок, у якому ти мешкаєш відтоді, як інсценував власну смерть… Чого ти хочеш від мене? Та того самого, чого хотів завжди: довести існування Ідей! Якщо мені вдасться віднайти у твоїй книжці образи, які ти приховав, це означатиме, що ідеї існують незалежно від того, хто про них думає, хіба не так?