— Стривай-но хвилинку, — урвала мене Єлена. — Під «стрункою юнкою в білих шатах» у цьому абзаці мається на увазі розсудливість. Це поетична метафора на кшталт…
— Таж ні! — Мушу визнати, мій голос прозвучав на кілька тонів вище, ніж слід було. Єлена здивовано глянула на мене (тепер мені так прикро про це згадувати!) — Це не проста метафора, це ейдетичний образ!
— Чому ти такий упевнений?
Я замислився на хвилю. Моя теорія видавалася мені такою певною, що я забув підготувати аргументи для її захисту!
— Слово «лілія» повторюється на кожному кроці, — мовив я, — а обличчя дівчини…
— Яке обличчя? Ти щойно сказав, що автор описує лише її очі й волосся. Ти що, додумав сам усе решта?
Я розтулив рота, але зненацька не знайшовся на відповідь.
— Тобі не здається, що ти перебираєш міри з ейдезисом? Елій попереджав нас, пам’ятаєш? Він казав, що ейдетичні твори — оманливі, і мав рацію. Раптом тобі починає здаватися, що всі образи в тексті щось означають лише тому, що повторюються, але це ж безглуздо: Гомер докладно описує, як одягнені багато героїв «Іліади», однак це не означає, що цей твір — ейдетичний трактат про одяг…
— Ось, — я показав їй переклад, — тут образ дівчини, що прохає про допомогу й говорить про небезпеку… Прочитай сама, Єлено.
Вона взялася читати. Я кусав нігті від нетерплячки. Закінчивши, Єлена знову скинула на мене своїм жорстоким співчутливим поглядом.
— Авжеж, я не так добре знаюся на ейдетичній літературі, як ти, але єдиний прихований образ, який мені вдалося побачити в цьому розділі — це «швидкість», що натякає на четвертий Гераклів подвиг — лови Керинейської лані, дуже прудкої тварини. «Дівчина» й «лілія» — це явно поетичні метафори, які…
— Єлено…
— Дай мені доказати. Це поетичні метафори, які обмежуються Діагоровими «видіннями»…
— Геракл теж про них згадує.
— Але тільки коли його слова стосуються Діагора! Дивися… Геракл каже йому… ось тут… що уявляє його як «золотоволосу юнку з душею білої лілії, прекрасну, але наївну…» Він говорить про Діагора! Автор використовує ці метафори, щоб описати простодушну й тендітну натуру філософа.
Однак її слова не переконали мене.
— А чому саме «лілія»? — запитав я. — Чому не будь-яка інша квітка?
— Ти плутаєш ейдезис із плеоназмом, — усміхнулася Єлена. — Іноді письменники повторюють ті самі слова в одному абзаці. У цьому випадку нашому авторові засіла в голові лілія, і щоразу, коли він думав про якусь квітку, вживав саме це слово… Чому ти так скривився?
— Єлено, я певен, що дівчина з лілією — це ейдетичний образ, але не можу тобі цього пояснити… І це жахливо…
— Що жахливо?
— Що прочитавши той самий текст, ти вважаєш інакше. Жахливо, що образи, ідеї, витворені словами в книжках, такі крихкі… Читаючи, я бачив образ лані, а також — образ дівчини з лілією в руці, яка кричала, благаючи про допомогу… Ти бачиш лань, але не бачиш дівчини. Якби це прочитав Елій, можливо, тільки лілія привернула б його увагу… А що побачить інший читач?.. А Монтал?.. Що побачив Монтал? Лише те, що розділ написано недбало. І все ж, — я вдарив по аркушах, на якусь незбагненну мить утративши самоконтроль, — мусить існувати якась кінцева ідея, що не залежить від нашої думки, хіба ні? Слова… повинні врешті-решт утворювати цілком визначену, точну ідею…
— Ти сперечаєшся, наче закоханий.
— Що?
— Ти закохався в дівчину з лілією? — Єленині очі іскрилися сміхом. — Не забувай: вона ж навіть не героїня твору, це ідея, яку ти відтворив своїм перекладом… — і, задоволена тим, що змусила мене замовкнути, вона попрямувала до своїх учнів. Лише раз вона обернулася, щоб додати: — Моя тобі порада — не переймайся своїм перекладом аж до одержимості.
Тепер, увечері, у зручному спокої своєї робітні, я гадаю, що Єлена мала рацію: я лише перекладач. Інший перекладач, поза всяким сумнівом, створить інший текст з іншими словами, що викличуть інші образи. А чому б і ні? Можливо, прагнучи вистежити «дівчину з лілією», я сам створив її власними словами, адже перекладач, у певному розумінні, — теж автор… чи то пак ейдезис автора, як мені подобається думати, — завжди присутній і завжди невидимий.