— Є різні типи людей, подібно як є різні ґатунки вина, Кранторе, — зауважив Діагор. — Той люд, про який ти мовиш, не вміє як слід користуватися своїм розумом. Ті ж, хто вміє, належать до вищої категорії і хоч-не-хоч повинні керувати…
Його урвав дикий викрик. Цербер підтримав гучне обурення свого хазяїна несамовитим гавкотом.
— Розум?.. А навіщо вам розум?.. Це розум підказав вам війну зі Спартою?.. Розум розпалив амбіцію створити власну імперію?.. Перікл, Алківіад, Клеон — це ті люди, що привели вас до згуби!.. Вони користувалися розумом?.. А тепер, після поразки, що вам лишається?.. Розумувати про минулу славу!
— Ти мовиш так, наче сам не афінянин! — запротестував Діагор.
— Покинь Афіни, і ти теж перестанеш ним бути! Афінянином можна бути лише всередині мурів цього безглуздого міста!.. Перше, що дізнаєшся, вийшовши звідси, — це те, що не існує єдиної істини: кожен має свою власну. А далі — розплющуєш очі… і бачиш лише чорноту хаосу.
Запала мовчанка. Припинився навіть Церберів лютий гавкіт. Діагор обернувся до Геракла, немовби той мав щось сказати, але той, здавалося, поринув у власні роздуми, із чого Діагор виснував, що розгадник вважає бесіду виключно «філософською» і лишає право на всі відповіді йому. Філософ прочистив горло і сказав:
— Я розумію, що ти маєш на увазі, Кранторе, але ти помиляєшся. Ця чорнота, про яку ти мовиш і в якій бачиш тільки хаос, — це лише твоє незнання. Ти гадаєш, що немає абсолютних, непохитних істин, але можу тебе запевнити: вони є, хоч їх і важко осягнути. Ти кажеш, що кожен має власну істину. Я ж відповім тобі, що кожен має власну думку. Ти зустрічався з багатьма дуже різними людьми, які розмовляли різними мовами й на все мали різні погляди. Через це ти дійшов помилкового висновку, що немає нічого, що мало би для всіх однакову цінність. Але річ у тому, Кранторе, що ти тримаєшся за слова, за визначення, за образи предметів та істот. Однак поза словами є ідеї…
— Перекладач, — урвав його Крантор.
— Що?
Величезне Кранторове обличчя, підсвітлене знизу каганцями, видавалося таємничою маскою.
— Це вірування, доволі поширене в деяких віддалених краях, — сказав він. — Згідно з ним, усе, що ми робимо й кажемо, — це слова, написані іншою мовою на велетенському папірусі. І є Хтось — той, хто цієї миті читає цей папірус і розгадує наші вчинки й думки, вишукуючи в тексті нашого життя приховані відгадки. Цього Когось називають Тлумачем або Перекладачем… Ті, хто вірить у Нього, вважають, що наше життя має певний кінцевий зміст. Він невідомий нам, але Перекладач здатен поступово виявляти його, читаючи нас. Урешті-решт текст закінчиться і ми помремо, знаючи не більше, ніж раніше. Однак Перекладач, прочитавши нас, насамкінець дізнається остаточний сенс нашого буття*.
__________
* Хоч скільки не шукав, я не зумів знайти у своїх книжках жодної згадки про цю начебто релігію. Це, поза сумнівом, вигадка автора.
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Яка рація їм вірити в цього дурнуватого Перекладача, якщо наприкінці вони помруть, так само нічого не знаючи? — обізвався Геракл, що досі мовчав.
— Деякі гадають, що з Перекладачем можна розмовляти, — лукаво посміхнувся Крантор. — Вони стверджують, що Він чує нас, адже читає і перекладає всі наші слова, а отже до Нього можна звернутися.
— І що вони кажуть цьому… Перекладачеві, ті, хто вірить у нього? — запитав Діагор, якому ця релігія видавалася такою самою безглуздою, як і Гераклові.
— Залежить хто, — відказав Крантор. — Деякі його вихваляють або просять щось: наприклад, розповісти, що з ними станеться в наступних розділах… Інші кидають йому виклик, бо знають — чи то гадають, буцімто знають — що Перекладача насправді не існує…
— І як же вони кидають йому виклик? — запитав Діагор.