Геракл пустив кпин повз вуха і з’їв інжирину, яку підніс був до рота. Крантор повів далі:
— Ви думаєте, обмірковуєте, гадаєте і вірите… Але Істина… Де ж вона, ця Істина? — він гучно розреготався, аж груди його заходили ходором. Кілька птахів, наче гостре листя, злетіли з верховіття.
По якійсь хвилі чорні зіниці Кранторових очей уп’ялись у Геракла.
— Я помітив, що ти не відриваєш погляду від шрамів на моїй правій руці, — сказав він. — Вони теж відвертають твою увагу? О Геракле, я такий радий, що вчинив це того дня на Евбеї, коли ми з тобою сперечалися на схожу тему! Пригадуєш? Ми з тобою сиділи вдвох біля невеличкого вогнища в моїй хижці, і я сказав тобі: «Якби мені зараз заманулося обпалити праву руку і я обпалив би її, то цим довів би тобі, що не все можна логічно осмислити». Ти відповів: «Ні, Кранторе, бо ж логічне пояснення такої дії було б цілком просте: ти вчинив би це, щоб довести мені, що не все можна логічно осмислити». Тоді я простягнув руку над полум’ям, — він повторив жест, витягнувши руку над стільницею, і мовив далі: — Вражений, ти скочив із місця й вигукнув: «Кранторе, Зевса ради, що ти робиш!?» Я ж, не прибираючи руки, відказав: «Чому ж ти так здивувався, Геракле? Чи не тому, що, всупереч твоїм міркуванням, я таки спалюю собі руку? Чи не тому, що, всупереч усім логічним доводам, які розум пропонує тобі, щоби пояснити мої дії, реальність полягає в тому, що я палю сам себе?» — він знову вибухнув гучним реготом. — І яка тобі користь із усіх твоїх логічних висновків, коли на твоїх очах Реальність палить собі руки?
Геракл опустив очі на свою чашу.
— Коли вже на те пішло, Кранторе, є ще одна загадка, перед якою безсила вся моя логіка, — промовив він. — Яким чином ми можемо бути друзями?
Вони знову розсміялися, цього разу стримано. Цієї миті на край столу, тріпочучи тонкими брунатними крильцями, опустилася невеличка пташина. Крантор якусь мить мовчки спостерігав за нею.*
__________
* Як читач уже мав би здогадатися, поява цієї пташини аж ніяк не випадкова — навпаки, разом із ейдетичними метеликами і пташками в садку вона посилює прихований образ Стімфалійських птахів. Цій самій меті слугує і очевидне повторення таких слів, як «вигнутий» і «гострий», що майстерно натякають на дзьоби тих істот.
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Ось, приміром, поглянь на цю пташку, — сказав він. — Чому вона сіла на стіл? Чому вона зараз тут, із нами?
— Якась причина в неї, мабуть, є. Треба її запитати.
— Я кажу серйозно: якщо дивитися з твого погляду, то можна подумати, ніби ця пташина набагато більше важить у нашому житті, ніж це видається…
— Що ти маєш на увазі?
— Можливо… — Крантон заговорив таємничим голосом. — Можливо, вона — частина ключа, що пояснив би наше існування у великому Творі світу…
Геракл усміхнувся, хоч і не почувався весело.
— Ти тепер віриш у це?
— Ні. Я кажу лише, яким це видається з твого погляду на світ. Тобі ж відомо: той, хто завжди шукає пояснення, наражається на небезпеку їх вигадати.
— Ніхто б не вигадав чогось такого безглуздого, Кранторе. Хто міг би повірити, що ця пташка — частина… як ти сказав… ключа, який усе пояснить?**
__________
** Підступний автор знову грається зі своїми читачами! Герої, не відаючи правди (що не дивно, адже вони лише герої тексту, який містить прихований ключ), насміхаються над ейдетичною присутністю пташки.
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Крантор не відповів. Поволі-поволі, немовби гіпнотизуючи, він простягнув праву руку; наблизившись до пташки, пальці з гострими вигнутими пазурами розчепірилися, а тоді одним блискавичним рухом схопили маленьку пташину.
— Є ті, хто вірить, — сказав він. — Я розповім тобі одну історію, — Крантор підніс крихітну голівку до очей і, говорячи, розглядав її з дивним виразом на обличчі — чи то ніжністю, чи то цікавістю. — Колись я знав одного посереднього чоловіка, сина такого самого посереднього письменника. Цей чоловік прагнув стати письменником, як батько, але Музи не обдарували його хистом. Тоді він вивчив інші мови й присвятив себе перекладу: це ремесло було найближче до батькового серед усіх тих, які він міг опанувати. Одного дня цьому чоловікові дали старовинний папірус і доручили перекласти його. Перекладач узявся за роботу з неабияким запалом, працював і вдень і вночі. Це був прозовий художній твір, цілком звичайна історія, але цей чоловік — можливо, через те, що сам був нездатний створити власний текст, — захотів повірити, що розповідь містить прихований ключ. І тоді почалися його муки: де криється таємниця? У словах героїв?.. Чи в описах?.. Чи в побудові фраз?.. Чи в образах, які викликає текст?.. Нарешті він вирішив, що розгадав таємницю… «Ось вона!» — сказав він собі. Але потім подумав: «А чи не веде мене цей ключ до іншого? А той своєю чергою ще до іншого, а той ще?..» Наче міріади птахів, яких годі спіймати… — Кранторові очі раптом потьмяніли й упнулися в якусь точку позаду Геракла.