— Єлено, у цьому тексті є я. Не знаю як і чому, але це я. Автор зображує мене як статую, яку вирізьбив один із героїв. Статуя називається «Перекладач». Він сидить за столом і перекладає те саме, що і я. Усе збігається: глибокі залисини на скронях, тонкі вуха із завеликими мочками, худі й помережані венами руки… Це ж я. Я не наважився перекладати далі: читати опис власного обличчя — то було б уже занадто для мене…
Єлена стала заперечувати. Вона сіла на ліжку, взялася мене розпитувати, розізлилася. Я — досі голий — вийшов з кімнати, сходив до вітальні й повернувся з моїм перерваним перекладом. Простягнув їй. Видовище було кумедне: обоє голі — вона сиділа, я стояв — ми знову перетворилися на колег по роботі. Єлена по-вчительськи супила чоло, тимчасом як її перса — рожеві й тремтливі — здіймалися з кожним віддихом; я мовчки чекав біля вікна, а мій недоладний член зморщився від холоду й гнітючої тривоги.
— Якась нісенітниця… — сказала Єлена, дочитавши. — Якась цілковита нісенітниця…
Вона знову стала заперечувати. Сваритися зі мною. Сказала, що я одержимий нав’язливою ідеєю, що опис — надто нечіткий і може підійти будь-кому. А тоді додала:
— Крім того, у статуї на печатці викарбувано коло. Коло! А не лебідь, як у тебе!..
Саме ця деталь і була найжахливіша. І Єлена швидко сама це усвідомила.
— Тобі ж відомо, «коло» грецькою — κύκλος;, а «лебідь» — κύκνος, — спокійно відказав я. — Різниця лише в одній літері. Якщо насправді це не лямбда, а ню, то не лишається жодних сумнівів: це мій опис, — я поглянув на свій перстень із малюнком лебедя — батьків подарунок, якого я ніколи не знімаю і ношу на середньому пальці лівої руки.
— Але ж у тексті написано κύκλος, а не…
— Монтал попереджає в одній зі своїх приміток, що це слово важко відчитати. Він гадає, що це κύκλος, але зауважує, що не певен щодо четвертої літери. Розумієш, Єлено? Четвертої літери, — я говорив звичайним, мало не байдужим тоном. — Божеволію я чи ні, залежить від філологічної дрібнички: правильно чи ні розібрав Монтал одну-однісіньку літеру…
— Але ж це безглуздя! — розсердилася Єлена. — Що тобі робити… тут? — вона ляснула по аркушах. — Цей твір був написаний тисячі років тому!.. Як… — вона відкинула простирадло, що вкривало її довгі ноги. Пригладила рудувате волосся, а тоді рушила, гола й боса, до дверей. — Ходімо. Я хочу побачити оригінал, — голос її змінився: тепер вона говорила твердим і рішучим тоном.
Нажаханий, я став благати її не робити цього.
— Ми прочитаємо Монталів текст разом, — урвала вона мене, стоячи у дверях. — Мені байдуже, будеш ти перекладати далі чи ні. Але я хочу, щоб ти викинув цю дурницю з голови.