Утім, треба щось робити.
Наразі я тимчасово припиняю переклад, поки не проясню цю справу. Крім того, спробую спіймати мого невідомого гостя…
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
7
Дорога, яка провадить до філософської школи, що її називають Академією, на початку — лише вузька стежина, що відгалужується від Священного шляху недалеко за Дипілонською брамою. Подорожній, простуючи нею, не побачить нічого надзвичайного: стежка заводить у бір і біжить серед високих сосен, звиваючись і водночас звужуючись, наче зубець, — складається враження, що якоїсь миті вона щезне в непролазних хащах і нікуди не виведе. Проте коли перші вигини дороги лишаються позаду, з-понад невеликого, але щільного згромадження каменю й рослин із вигнутим, наче ікла, листям, виступає світлий фасад головної будівлі, кубічної жовтувато-білої споруди, розважливо зведеній на невисокому пагорку. Невдовзі дорога гордовито розширюється. Перед входом до Академії — портик. Достеменно не відомо, кого символізують два різьблених обличчя барви слонового бивня, які, кожне у своїй ніші, в симетричному мовчанні споглядають на прибульця: одні стверджують, що скульптор хотів зобразити Істинне й Хибне, інші переконують, що Красу й Добро, а деякі — їх небагато, але вони, либонь, наймудріші — кажуть, що лиця не означають нічого, адже вони — звичайні оздоби (треба ж було, урешті-решт, щось помістити в тих нішах). Посередині — надпис у вигинистому обрамленні: «Не пройде той, хто не знає геометрії». Далі — помережаний крученими стежками прекрасний Академів гай. Статуя самого героя Академа в центрі невеликого майданчика немовби вимагає від гостя належного пошанівку: вказівний палець простягнутої лівої руки спрямований додолу, у другій руці — спис, очі прозирають крізь вузькі отвори шолома з гребенем настовбурченого кінського волосся, вивершеним гострими зубцями. Поруч із гаєм — мармурова стриманість архітектури. Улітку навчання відбувається на вільному повітрі, у відкритих колонадах із зубчастими червонуватими дахами, а коли холод вищирює ікла, учні та ментори знаходять прихисток у внутрішніх приміщеннях школи. Гімнасій опоряджений усім потрібним начинням, але не такий великий, як той, що в Ліцеї. Скромніші будинки правлять за помешкання для вчителів, а в одному з них працює Платон.
Коли Геракл і Діагор дісталися до Академії, передвечірній присмерк випустив на волю шорсткого Борея, і той тепер шарпав вигнуте гілля найвищих дерев. Щойно вони минули білий портик, розгадник зауважив, що настрій і поведінка його товариша змінилися цілковито. Діагор уподібнився, сказати б, до хорта, що зачув здобич: він здіймав голову й раз по раз облизував губи; його завжди чепурна борідка відстовбурчилася; він майже не слухав, що йому казав Геракл (хоча той своїм звичаєм говорив небагато), і, не дивлячись на супутника, лише кивав або притакував на загальні зауваження, а у відповідь на запитання бурмотів: «Зачекай хвильку». Геракл здогадався: філософ прагнув показати йому, що це місце — найдосконаліше у світі, і сама лише думка, що тут може бути щось негаразд, тривожить і засмучує його донезмоги.
На майданчику було порожньо, а будівля школи видавалася покинутою, але ні те, ні те Діагора не збентежило.
— Перед вечерею вони зазвичай трохи гуляють по гаю, — пояснив він.