Выбрать главу

— Чому? — запитав Платон зі щирою цікавістю. — Авжеж, у наші часи важко уявити собі таку владу. Але в далекому прийдешньому, коли минуть сотні чи тисячі років… Чому б ні?

— Тому що люди не міняються й ніколи не поміняються, Платоне, — відказав Філотекст. — Хоч як прикро нам це визнавати, але людина керується не досконалими незримими Ідеями, і не логічними міркуваннями, а лише своїми поривами, ірраціональними бажаннями…

Ураз зчинилася суперечка. Прагнучи висловити свою думку, бенкетарі заговорили навперебій. Але один голос, шорсткий, наїжачений чужоземним акцентом, здійнявся над усіма іншими:

— Я з цим згоден.

Обличчя обернулися до Крантора.

— Що ти маєш на увазі, Кранторе? — запитав Спевсіпп, один із найшанованіших менторів: усі гадали, що він успадкує керівництво Академією після Платонової смерті.

— Що я згоден з цим.

— З чим? З тим, що сказав Філотекст?

— Атож.

Діагор заплющив очі й подумки змовив молитву.

— Отже, ти гадаєш, що люди керуються не очевидною присутністю Ідей, а нераціональними поривами?

Замість відповісти, Крантор сказав:

— Коли вже тобі так до вподоби сократичні запитання, Спевсіппе, то я поставлю тобі ось таке: якби тобі довелося говорити про мистецтво скульптури, то що ти взяв би за приклад: зображення прегарного юнака, намальованого на амфорі, чи жахливу й понищену глиняну фігуру жебрака, який лежить при смерті?

— У своїй дилемі, Кранторе, — відказав Спевсіпп, навіть не намагаючись приховати невдоволення, викликаного цим запитанням, — ти не лишаєш мені вибору: я змушений взяти глиняну фігуру, адже зображення юнака на амфорі — це живопис, а не скульптура.

— У такому разі, — усміхнувся Крантор, — говорімо про глиняні фігури, а не про гарні малюнки.

Промовивши це, кремезний філософ узявся далі потягувати вино великими ковтками, анітрохи не зважаючи на те очікування, яке створив своїми словами. З-під його ложа долинав невпинний хрумкіт: то Цербер, потворний білий пес, поглинав залишки господаревої вечері.

— Я не зовсім зрозумів, що ти хочеш сказати, — озвався Спевсіпп.

— Я нічого не хочу сказати.

Діагор закусив губу, щоб не втрутитися, адже знав: якщо він заговорить, гармонія симпосію розкришиться, наче медовик на гострих іклах.

— Гадаю, Крантор хоче сказати, що ми, люди, — лише глиняні фігурки… — устряв ментор Арпократ.

— Ти справді так вважаєш? — запитав Спевсіпп Крантора.

Той лише стенув плечима.

— Дивно, — мовив Спевсіпп, — ти стільки років подорожуєш далекими землями… але й досі ув’язнений у своїй печері. Адже, гадаю, тобі відомий наш міф про печеру, чи не так? В’язень, який усе життя провів у підземеллі, спостерігаючи лише тіні від реальних предметів та істот, раптом дістає свободу й виходить на сонячне світло… І розуміє, що доти бачив лише обриси і що реальність значно прекрасніша й складніша, ніж він те собі уявляв… Ох, Кранторе, мені шкода тебе, адже ти досі ув’язнений і не бачив осяйного світу Ідей!*

__________

* У своїй «в’язниці-печері» я теж бачу тіні: еллінські слова танцюють у мене перед очима — як давно я вже не бачив сонячного світла, світла Добра, яке дає життя всьому? Два дні? Три? Але десь поза тим скаженим танцем графічних знаків я відчуваю «вигнуті ікла» і «настовбурчену», «шорстку» щетину Ідеї кабана, пов’язаної з третім подвигом Геракла, ловами Ериманфського вепра. І хоча в тексті жодного разу не згадується «кабан», я все одно його бачу, і навіть, здається, чую: його хрипке рохкання, тупіт, що здіймає хмару куряви, неприємний тріск галуззя під ратицями — а отже, Ідея кабана існує, вона така сама реальна, як я. Чи Монтал так зацікавився цим твором, бо вважав, що він остаточно доводить платонівську теорію ідей? А Абихто? Навіщо він спочатку грався зі мною, підміняв оригінальний текст фальшивим, а потім ув’язнив мене? Я хочу кричати, але, гадаю, найбільшу полегшу мені дала б Ідея Крику.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Зненацька Крантор блискавично схопився на ноги, немовби терпіти далі чи то лежачу позу, чи то інших бенкетарів, чи то саму бесіду було несила. Рух цей був такий рвучкий, що Гіпсіпіл, ментор, який своїми округлими, тлустими формами скидався на Геракла Понтора, збудився від глевкої дрімоти, що змагала його від самого початку узливань, і мало не перекинув чашу з вином на чисту Спевсіппову одіж. «До речі, — промайнула Діагорові думка, — а де Геракл Понтор?» Його ложе було порожнє, але Діагор не зауважив, коли розгадник його полишив.