— Закінчився суд? — відразу запитав Платон.
Діагор подумав, що той глузує над ним.
— Ти ж був серед глядачів і знаєш, що закінчився, — відказав він.
Платон розсміявся — стиха як на свою велетенську статуру, але цілком нормально як для звичайної людини.
— Я кажу про суд не над Менехмом, а над Діагором. То як, він закінчився?
Діагор зрозумів і захоплено подивувався такій проникливій метафорі. Він спробував усміхнутися й відповів:
— Гадаю, що так, Платоне, і, маю підозру, судді схиляються до засуду.
— Дарма. Їм не слід бути такими суворими. Ти вчинив те, що вважав правильним. Саме до цього й повинна прагнути розумна людина.
— Але я надто довго приховував те, що знав… і Анфіс заплатив за це життям. А Евнеєва родина ніколи мені не пробачить, що я своїм наклепом заплямував арете — чесноту їхнього сина…
Платон примружив великі сірі очі й промовив:
— Іноді зло несе з собою потрібне й корисне добро, Діагоре. Я переконаний, що Менехма не викрили б, якби він не скоїв цей останній жахливий злочин… Що ж до Евнея та його родини, то вони повернули собі арете і навіть піднеслися в очах людей, адже тепер стало відомо, що наш учень був не винуватець, а жертва.
Він замовк і випнув груди, немовби збирався закричати. Споглядаючи на безхмарне золотаве призахідне небо, він додав:
— А втім, це добре, що ти чуєш докори своєї душі, Діагоре, адже, урешті-решт, ти приховав правду і збрехав. Хоч ці вчинки й принесли корисні наслідки, але ж не забуваймо, що за своєю суттю вони лихі.
— Я знаю, Платоне. Саме тому я більше не вважаю себе гідним шукати Чесноту в цьому священному місці.
— Навпаки: тепер ти можеш шукати її успішніше за будь-кого з нас, адже знаєш нові шляхи, що провадять до неї. Помилка — це одна з форм мудрості, Діагоре. Хибні рішення — це суворі вчителі, які навчають нас не помилятися наступного разу. Застерегти від того, чого чинити не слід, — важливіше, ніж просто порадити, як діяти правильно. А хто краще розповість, чого чинити не слід, ніж той, хто, припустившись помилки, уже скуштував гіркого плоду наслідків свого вчинку?
Діагор спинився і втягнув у легені пахуче садове повітря. Він почувся спокійніше, і почуття провини вже менше дошкуляло йому, адже слова засновника Академії гоїли його душу, наче цілющий бальзам — болючі рани. Кобила за два кроки від нього, здавалося, вищирила в посмішці свої темні зуби і знову взялася хижо роздирати ними м’ясо.
Не знати чому менторові зненацька пригадалася лячна Менехмова посмішка, що викривила скульпторові губи, коли він на суді визнавав свою вину.*
__________
* Не знати чому, кажете? Мене знову пориває на сміх! Цілком очевидно, що ейдетичні образи раз по раз проникають до Діагорової свідомості (цікаво, що з Гераклом такого ніколи не відбувається — він бачить лише те, що бачать його очі). Таким чином «посмішка кобили» перетворюється у спогад про посмішку Менехма.
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
З чистої цікавості, а також прагнучи змінити тему, Діагор запитав:
— Що може спонукати людину до таких учинків, які скоїв Менехм? Що опускає нас до рівня диких тварин, Платоне?
Кобила пирхнула, доїдаючи останні криваві шматки м’яса.
— Нас отуплюють пристрасті, — замислившись на хвилину, відказав Платон. — Чеснота вимагає зусилля, що на тривалому відтинку часу дає приємні й корисні результати, але пристрасті — це миттєві, раптові бажання; вони засліплюють нас, заважають думати розважливо… Ті, хто, як Менехм, віддається блискавичним утіхам, не розуміють, що чеснота — це значно триваліша й зисковніша насолода. Зло — це невігластво, звичайне, просте невігластво. Якби ми всі знали про переваги чесноти й уміли міркувати вчасно, ніхто з власної волі не вибрав би зло.
Кобила знову запирхала, розбризкуючи кров із зубів. Здавалося, вона регоче, відкопиливши червонясті варги.
— Іноді я думаю, Платоне, що зло глузує з нас, — замислено відказав Діагор. — У такі миті я втрачаю надію і починаю вірити, що зло нас подолає і насміється над нашими зусиллями, що наприкінці воно чекатиме на нас і останнє слово лишиться за ним…
«І-го-го! І-го-го!» — заіржала кобила.
— Що це за галас? — запитав Платон.
— Це дрізд. Ондечки, — показав Діагор.
«І-го-го! І-го-го!» — повторив дрізд і злинув у повітря.*
__________
* Ця метаморфоза ейдетичної кобили в реального дрозда (себто дрозда, що належить до реальності твору) підкреслює головне запитання цієї сцени: чи глузує зло з філософів? Не забувайте: дрізд — чорного кольору…
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯