Він перервав мене з насмішкуватою серйозністю:
— Може, ейдетичні образи — лише частина ключа. Про що йдеться у творі?
— Про… про розслідування низки вбивств… — забелькотів я. — Головний герой уже начебто знайшов винного, але тепер… тепер виникли якісь сумніви… я ще не знаю, у чому річ.
Тюремник начебто хихотнув (пишу «начебто», бо маска приховувала його емоції), а тоді сказав:
— Може ж бути й таке, що головного ключа взагалі нема, хіба ні?
— Не думаю, — миттю відповів я.
— Чому?
— Бо якби ключа не було, ти б не тримав мене замкненим тут.
— О, дуже добре, — здавалося, моя відповідь його потішила. — Отже, я для тебе — доказ існування головного ключа!.. А краще сказати, найважливіший доказ.
Я вдарив кулаком по столу й загорлав:
— Годі вже! Ти знаєш текст! Ти навіть змінив його: виготовив фальшиві сторінки та перемішав їх зі справжніми! Ти прекрасно володієш мовою і стилем твору! Навіщо тобі я?
Хоч маска не переставала сміятися, тюремник, схоже, замислився на якусь мить. Відтак сказав:
— Я жодним чином не змінював твору. У ньому немає фальшивих сторінок. Ти просто заковтнув ейдетичну приманку.
— Тобто?
— Коли твір, як у цьому випадку, має сильний ейдезис, читач стає настільки одержимим образами, що вони якоюсь мірою затягують його в текст. Ми не можемо бути одержимими чимось, не почуваючись водночас частиною цього. Як у погляді коханої ти прагнеш бачити її любов до тебе, так і в словах ейдетичної книжки ти хочеш виявити свою присутність…
Я роздратовано взявся перебирати аркуші, доки не знайшов потрібний.
— І тут також? — показав я йому. — Коли у фальшивому восьмому розділі Геракл Понтор розмовляє з ув’язненим перекладачем? Тут я теж заковтнув ейдетичну приманку?
— Авжеж, — спокійно відповів тюремник. — Згадки про Перекладача, до якого Крантор часом звертається у другій особі, трапляються впродовж усього твору. Саме з ним і розмовляє Геракл у тому «фальшивому» розділі… Але це не означає, що він — це ти!..
Я не знав, що відповісти: його логіка була нищівна. Раптом з-під маски почувся сміх.
— Ох, ця література!.. — промовив він. — Читання — це не роздуми на самоті, мій друже, читання — це розмова! І не звичайна розмова, а платонівський діалог, коли твоїм бесідником виступає ідея. Проте ця ідея не є сталою: провадячи з нею діалог, ти змінюєш її, присвоюєш собі, починаєш вірити в її незалежне існування… Ейдетичні книжки використовують цю властивість, щоб розставити хитрі пастки… пастки, які можуть довести тебе до… божевілля, — помовчавши, він додав: — Саме це сталося з Монталом, твоїм попередником…
— Монталом? — у мене всередині все похололо. — Монтал був тут?
Запала мовчанка. А тоді зненацька маска вибухнула гучним реготом.
— Звісно, що був… І то значно довше, ніж ти гадаєш! Власне кажучи, мені, як і тобі, цей текст став відомим завдяки його редакції. Але я знав, що «Печера» приховує в собі ключ, тож замкнув Монтала тут і змусив шукати цей ключ. Він зазнав невдачі.
Останні слова тюремник вимовив так, немовби «невдача» — це саме те, чого він очікував від своїх в’язнів. Він замовк, а усмішка маски, здавалось, поширшала.
— Мені урвався терпець, — мовив тюремник далі, — і я дозволив своїм псам поласувати ним… А потім викинув труп у лісі. Влада вирішила, що його загризли вовки.
Він знову помовчав, а тоді додав:
— Але не хвилюйся. Мине ще чимало часу, перш ніж мені урветься терпець із тобою.
Мій страх вилився в лють.
— Ти… ти — жахливий, безжальний… — я затнувся, силкуючись дібрати відповідного слова. «Убивця? Злочинець? Кат?» Урешті, збагнувши, що мою відразу до цієї людини не витлумачити словами, я в розпачі вигукнув: — …бозна-хто! — і виклично додав: — Гадаєш, ти мене залякав?.. Це ти боїшся, і тому ховаєш обличчя під маскою!
— Хочеш зняти з мене маску? — урвав мене тюремник.
Запала глибока тиша.
— Ні, — урешті відказав я.
— Чому ж?
— Бо знаю: якщо побачу твоє обличчя, ніколи не вийду звідси живим…