— А се що за потерча? — питається Мурин.
— Та ось, — регочучи, каже Гордій, — найшли в степу! Чорта в тобі признав, чуєш?
— Да ми тут усі чорти! — каже Мурин Івасеві. — А ти що, не знав хіба?
Гордій поплескав Івася по плечі.
— Не лякайся, козаче… се така сама хрещена душа, як і ми! То такі люде за морем водяться.
— А чого ж чорний?
— Бо шкура на ньому чорна та й годі! Од сонця так засмалився.
— То ти і справді козак? — питається Івась у Мурина.
А той і підморгнув йому.
— Таж певно! Хреста осьо маю на собі. Показати?
— Е ні, — каже Івась, — хреста мало… А от скажи мені: горілку ти п'єш?
— А що?
— Бо дід казав, що чорти горілки бояться!
Знову зареготалися козаки, аж із корчми почали люде виглядати.
— їй-бо, козацька дитина! — каже Дряпайло. — За словом до кишені не полізе — ріже тобі просто в очі, як шовком шиє!
— Таж певно, що п'ю! — каже Мурин. — А се що, як ти гадаєш?
Та й показує здоровецьку баклагу — з відро туди влізе.
— Послали, — каже, — з куреня горілки купити до вечері! Ну, тепер віриш?
Аж тут Івась заспокоївся.
— Вірю, — каже.
— То не будеш чортом узивати?
— Ні.
— Ну, слава Богу!
Заїхали вони у кріпость, і побачив Івась довгі хати, вшиті куликами з очерету, а трохи далі — великий майдан. На подвір'ях горіли багаття, а над огнем висіли здоровезні казани, і коло них поралися кашовари.
— От якраз і вечеря поспіла! — каже осавул, коли вони одвели коней до стайні. — А візьміть-но, хлопці, цього халамидника в курінь та нагодуйте!
— То ходи зо мною! — каже Мурин.
От заходять вони до куреня, а там уже й вечеряти сіли. Стояв посеред хати довжелезний стіл, а круг нього козаків — сотні зо дві, як ще й не більш!
— Хліб-сіль, панове запорожці! — каже Івась, знявши шапку, як дід його навчив здоровкатися.
Усі й позамовкали.
— Ого, — каже нарешті курінний, — гляньте, хлопці, — се хтось непростий до нас прибув! А по волі чи по неволі?
А Йвась груди випнув, як той пан.
— Самі знаєте… добрий козак усе по волі гуляє! — каже кошовому.
— О, — загомоніли запорожці, — важний, важний гість… зразу видати!
— Чолом, вацьпане!
— Либонь, від самого короля післанець, еге?
— Чи, може, від найяснішого цісаря?
— І що ж там чувати у Варшаві, пане посоле? Чи привіз ти нам жалування від його милости короля?
Стоїть Івась і шапку мне в руках.
— Я, — каже, — не з Варшави… Де ж пак!
— А відкіля ж ти?
— З хутора.
— А-а, — каже високий козак із сережкою у вусі, — то ти, значиться, наш чоловік! А хто ж ти єсть?
— Хто?..
— Ну, шляхтич, міщух… чи, може, й жид?
— Ото вигадали — жид! — каже Івась обурено. — Козак я!
— І як же тебе зовуть, козаче? — питається курінний.
— Івасем, — каже малий козак.
— А, певне, голоден?
— Угу.
— Ну, то сідай та вечеряй! А цих баляндрасників не слухай.
Та й посадив Івася біля себе о праву руч, ще й ложку звелів йому дати.
Як допався було Йвась до кулеші, то тільки за вухами лящало. Аж за хвилю спам'ятався: ну ж бо подумають, що з голодного краю, — он, скажуть, жере як не в себе! Та й почав їсти поволеньки і статечно, як дід його навчав колись.
А запорожці церемоній не чинили — лигали, мов за себе кидали, та ще й гуторили за вечерею. От упорали кулешу, і як подали до столу печене м'ясо у таганах, то Мурин почав наливати горілки.
— А ти, козаче, теж, певне, чарчину хочеш влупити? — підморгнувши товариству, питається курінний Івася.
— Ні… — каже той.
— А чого ж це?
Івась і засоромився.
— Бо я ще малий… — пробурмотів ледве чутно.
Всі так і полягали од реготу.
— Ото й добре! — каже курінний.
— А чого? — питає Івась.
— А нам більше зостанеться!
Та й хильнув із поставця, аж заклекотіло в горлянці. Сидить Івась та м'ясиво наминає, а сам зиркає спідлоба навсібіч. Боже милостивий, думає собі, се ж я на Запорожжі, де батько й дід козакували колись! Казали: та Січ на краю світу, — а я за їдну мить тут опинився!
— А чого ж се вас так мало тут, пане курінний? — питається Івась, як уже попоїв.
— Себто як? — питає курінний.
— Бо дід казав мені, — втершись рукавом, каже Івась, — що в курені тьма-тьменна козаків — як ото, бува, стануть у лаву, то й оком не осягнеш їх!
Курінний сумно покивав головою.