— Чекай-но, — каже Богун, — ще не все… А як же ж того звіздаря звали, га? — питає Івася.
Малий козак подумав.
— Ти… Те… Теберус ніби!
— Може, Тіберіус? — озвався хтось із темряви.
— О, — каже Івась, — точно!
Кошовий із запорожцем обернулися.
— То ти знаєш його, характернику? — питає кошовий.
Із темряви вийшов немолодий козак у киреї. Як придивився до нього Івась, то мало не охнув: лице в того запорожця було перетяте шабельним шрамом, котрий тягнувся од лоба до підборіддя, — та так шпарко хтось його рубонув, що ліве око геть чисто витекло, а щоку стягло близною, немов старий шкурлат.
— Тіберіуса? — питає. — Алхемік і чорнокнижник, син православного попа з Острога. Водився з єзуїтами, вивчав астрологію, був звіздарем при дворі маршалка коронного Любомирського. Шукав філософський камінь, бо все хтів розбагатіти. Ходили чутки, що в католицтво перейшов і запродав душу нечистому, та я, знай, не вірив, — а тепер, бачу, правда-таки!
Кошовий і перехрестився.
— То тут без нечисти таки не обійшлося? — питає характерника.
— Таж певно, що не обійшлося! І ще одне диво… — потяг характерник за шворку в Івася на шиї та й дістав оберіг. — Отсього ви й не запримітили, еге?
— Лялька якась… — каже кошовий. — Та й годі?
Глянув Івась на Богуна, а той мов крейда побілів. Одхилився назад і дивиться на оберега.
— Не лялька се, — каже характерник, — а образ Пресвятої Лади!
Аж тут Богун як зарегочеться.
— Значить, ще не пропало наше щастя! — каже, гупаючи кулаками по столу. — Слава тобі, владарю неба і землі! Слава тобі, Дажбоже, що почув наші молитви!
— Давно ж не було сього оберега в Україні!.. — каже характерник.
— Сподобив нас Господь своєю ласкою! — реготався Богун. — Ну, тепер зваримо таку кашу… пеклу стане гаряче, а не те що ляхам!
— Та про що се ви річ ведете? — питається кошовий.
— А про те, що заповідаються на Вкраїні такі діла, котрих не бувало! Тільки довго тобі про теє розказувати… — каже йому характерник. Та й узяв Івася за руку. — Не питай більше у нього нічого…
— Та бачу я, що з ним дива якісь коїлися… — каже кошовий. — Але те мене не обходить — як не татаре його в бран займали, то нехай іде собі! А нечисти нам не боятися…
— Куди ж ти поведеш його, Козубе? — питає Богун.
— До своєї хати, — каже характерник. — Буде мені за джуру, як пан кошовий отаман оддасть!
Той і махнув рукою.
— Забирай, — каже. — Правда, малий він ще для джури… Може, нехай би до дяка ходив грамоті вчитися? Бо на тому хуторі, певне, нічого, крім конячих хвостів, і не бачив! Знаєш грамоту? — питає Івася.
А Йвась долоні за пояс заклав і живота вперед випнув.
— А нащо козакові тая грамота? — каже. — Козакові головне шабля, кінь та люлька на додачу! А школа хліба не дасть. То нехай ляхи да єзуїти тії кляті книжки читають! Еге, якась скотина понаписує, а ти читай…
Тут зареготалися всі, аж шибки задзеленчали у вікнах.
— Золота дитина! — каже нарешті Богун.
— Далеко підеш, козаче, — каже кошовий, утираючи сльози, — як не на шибеницю, то на палю безпремінно! Забирай його, Козубе, щоб мої очі на нього не дивилися! На що вже перевелося славне козацтво — грамотних людей ляхами взиває…
— Ото й ходімо звідціля, коли тут нас так шанують! — каже Йвасеві Козуб.
Той уклонився кошовому, шапку надів, і вийшли вони надвір.
Уже геть смеркло. В куренях і не світилося — запорожці рано лягали спати, тільки чатові стояли на валах та біля комор із огневим припасом. Думав Івась, що до куреня його характерник поведе, аж той пройшов через браму і звернув у січове передмістя.
— А куди се ми йдемо? — питає його Івась.
— Додому, — каже Козуб.
— Хіба ж ти не козак, що за валом живеш?
Козуб засміявся.
— Козак, та тільки ж характерник! А характерники завжди одсторонь живуть…
— А чого?
— Бо з чортами водяться! То їх і бояться.
У передмісті тільки по шинках світилося. Пройшли вони вулицею та й побралися під гору. Кругом росла якась дереза, й часом стежка геть пропадала, хоч і місяць світив у небі.
— Оцеє ми і вдома, — каже характерник.
Хата його стояла на кручі, під самісіньким валом. Була вона мов рукавичка, і така біла й чепурна, що, либонь, по всьому Запорожжю такої не знайти.