— Чим се воно тут так пахне? — питається Івась, коли вони переступили поріг.
— Зіллям, — каже Козуб. — Ондо поглянь!
Там і справді було до чортової гибелі ріжного зілля і трав — і на комині, й за сволоком, і по стінах порозвішувано. От сів Івась на лаві та й чує, що в нього вже й очі злипаються.
— А бий тебе сила Божа! — каже сам до себе. — Гнідого ж я й не одвідав!
— А де він? — питається характерник.
— У курінній стайні.
— То там братчики про нього подбали, — каже Козуб. — Краще лягай-но спати, а то, бачу, геть уже очі посоловіли.
— А де?
— А хоч би й на печі!
Івась довго не барився: чоботи під лаву, а сам вивіркою на піч. Черінь був теплий, то малий козак згорнувся клубком, кулака під голову та й заснув як убитий.
Розділ 5
Над ранок приснився йому дивний сон…
Наче опинився він у якомусь покої. Ні столів, ні ослонів там немає, тільки голі стіни та пилюга кругом. І вікно, високе та стрільчасте, але видно крізь нього лише стару крислату яблуню. Він стоїть і не знає, що робити. Не знає і того, навіщо він тут. У покої стоїть тиша. І за вікном теж тихо, — так тихо, що аж страшно від того.
Аж ось чийсь голос наказує йому озирнутися. Він обертається і бачить двері. Вони темні й облуплені, з дебелими одвірками. Він знає, що йому треба увійти в ті двері. Але йому не хочеться цього робити. Чому — і сам не знає. От він стоїть, і тиша вливається йому в вуха, неначе вода.
Голос велить йому іти вперед. Він ступає крок, і двері самі відчиняються перед ним. Він бачить: у тому покої стоїть височезне старе свічадо. Воно таке давнє, що шкло аж потьмяніло.
Він підходить до нього й зупиняється. У дзеркалі клубочиться сіра імлиста каламуть. Аж ось із тої імли помалу починає вирізнятися чиясь постать. Вона коливається, прибираючи дедалі чіткіших контурів, і врешті він бачить, що це якась дівчина.
На ній вінок із сухих квітів та листя і полотняна сорочка, гаптована чорною заполоччю. Лице її біле, мов сніг, а погляд холодний і непорушний.
Якусь мить вона дивиться на нього, а потім простягає руку.
Він нерішуче завмирає, не знаючи, що робити.
Рука у дзеркалі біла, мов крига, та в ній такий чар і приваба, що її не можна не торкнутися. Він ступає ще крок і поволі простягає руку назустріч. Секунди течуть, неначе пісок.
Ось іще мить — і пальці його торкнуться тьмяної поверхні свічада…
І коли він майже сягнув пучками пальців холодного шкла, а долоня у свічаді метнулася вперед, аби вхопити його за руку, то перед очима його спалахнуло світло, таке яскраве, що він заплющив очі, а коли розплющив, то побачив, що дзеркало хитнулося вбік, а потім зазміїлося тріщинами і щезло, а натомість перед ним десь узялася Злата.
— Геть звідсіля! — скрикнула вона перелякано…
І тоді він прокинувся. Виглянув із печі, зачудувався: чого це дідова хата, де він змалечку знав кожен куток і шпарину, так химерно змінилася? І менша стала у кілька разів, і десь поділася мальована скриня, що стояла під глухою стіною, а на стіні висить якесь чуже оружжя, а не дідова шабля зі срібним руків'ям… Але тепло і затишно було, як і щоранку, коли він прокидався і, протерши очі, виглядав із-за комина. І в печі он топиться, бо чутно, як дрова палахкотять…
— Вставай, козаче! — озвався хтось од мисника. — Он уже й на світ благословилося…
Івась лупнув очима і враз усе згадав.
— Господе, твоя воля! — пробурмотів він. — Таж я не вдома, а на Січі!..
— А що, заспав усе? — питається Козуб.
— Та певно! — каже Івась, плигаючи додолу. — А тут ще й приверзлося таке, що нехай Господь милує…
Характерник спохмурнів.
— А що?
— Та, — каже Івась, узуваючи чоботи, — і згадувать страшно!
— То нумо снідати, — каже характерник, — а потім побалакаємо… Сни не просто так сняться.
От умився Івась, та й узялися вони до снідання. Малий козак не стільки їсть, як очима по хаті стриже. Та й правда-бо: не схожа характерникова оселя на дідову хату. Вчора ввечері гаразд він її не розгледів, а тепер бачить, що чисто і охайно в ній, як у віночку. Стіни побілені, долівка встелена сіном, на покуті образи мальовані. І скрізь сила-силенна зілля.
— А що то за образ у тебе, що я такого ніколи й не бачив? — урешті не втерпів Івась.
— А де? — питається характерник.
— Ондо на покуті… з козаками котрий!
Стояв там великий образ, на дошці мальований і давній-давній, бо геть уже його й шашелі поточили. А змальована була на ньому панна в гаптованій сорочці та вінку, і стояли перед нею запорожці, схиливши чубаті голови, всі при оружжі, в кунтушах та жупанах, і ще щось написано було над ними.