— То Лада, котрій служить преславне Військо Запорозьке, — каже йому характерник. — Од того і жінок немає в Січі, що визнають січовики лише Ладу, пречисту Панну, котра є їхньою Покровою. Цьому образу, хлопче, вже віків та й віків… ще молилися на нього люде, котрих і ймення згубилося на землі!
От поснідали вони, то Козуб запалив люльку та й каже йому:
— А зараз розкажи достеменно, що з тобою сталося і звідкіля оцсей оберіг у тебе взявся… Та гляди ж бо, нічого не забудь!
Івась і почав оповідати. Розказує, а й самому чудно та дивно, бо так почувається, наче й не з ним воно було.
Як скінчив уже, то характерник довго мовчав, понуривши чубату голову.
— Влип ти в халепу, козаче… — каже він урешті. — Або голову свою покладеш, або виростеш чоловіком, котрий великі діла буде вершити на Вкраїні!..
— А що мені з оцим оберегом чинити? — питається Івась.
Козуб гірко засміявся.
— От-тут і заковика, що ніхто цього не знає! Воно як у тій приказці: піди туди — невідь-куди, знайти таке — невідь-яке…
— Те ж самісіньке й чарівник мені казав у замку… — пробурмотів Івась.
Характерник похитав головою.
— Знаєш, хто той чарівник?
— А хто?
— У нього багато личин, та найчастіше приходить він у сей світ у вигляді запорожця зі списом, конем і бандурою… А від смертних людей відрізнити можна його за тим, що поруч із ним завжди песик невеличкий.
— То се козак Мамай?! — не повірив Івась.
— О-то-то! З'являється він перед великими війнами, і то вже нехибний знак, що проллється кров… А песик — се той хованець, котрого ти бачив у замку. — Характерник знову замислився. — Значить, таки щось затівається в Україні…
— Але чому я?! — вигукнув Івась. — Допіру торкнувся того оберега, як усі нещастя окошилися на мені!
— Господь обирає своїм знаряддям і великих, і малих… — понуро сказав Козуб. — Може, в минулому житті перетиналися твої шляхи з тим богатирем, що на городищі похований… а, може, був ти колись волхвом чи бісурканом, котрий служив Троянові й не довершив свого діла. Ніхто сього не знає, та й знати того людині не слід. Для чогось ти треба… а для чого, — про те лише сам Господь відає!
— Ну, а мені що робити? — питається Івась.
Характерник так потяг із люльки, що в ній зашварготіло, мов у ринці.
— А нічого! Дажбог обрав тебе своїм оруддям, він і шлях тобі покаже. Одне відомо: не хочуть пекельні сили, щоб ти сповняв його доручення. От і наслали на тебе Тіберіуса з літавицями… Та се тільки початок!
— А чому?
— А ти забувся, що тобі сеї ночі снилося? — питає Козуб.
— Так то ж тільки сон!
Засміявся характерник і похитав головою.
— Уві сні наша душа покидає тіло і летить у ті світи, куди ні пішки не дійдеш, ні конем не заїдеш. А ти, як видно, потрапив у таке царство, що гірше, ніж Чорнобогове…
Івась насупився.
— Так що ж то за дівчина в дзеркалі була? — питається.
— То дива Нея, котру ще прозивають дива Обида. Якби ти доторкнувся до дзеркала, то затягла б вона тебе туди, звідки нема вже вороття… Хіба не казала тобі Злата, чому поляниці на Білому Світі перевелися?
— Ні… — буркнув Івась.
— Недарма, — зітхнув характерник. — А се діло темне, і не люблять поляниці про нього згадувати. Давно-давно, ще як жили поляниці в Чорному лісі, що над Дніпром, була в них богинею Лада. Не було в них чоловіків, але раз на рік, на Купала, зустрічалися вони з козаками із Запорозької Січи й народжували від того дітей. Хлопців оддавали на Січ, а дівчат залишали собі. Та найшло затьмарення на їхній розум, і почали поляниці приносити жертви Диві Обиді й молитися їй. Як почув про те Дажбог, то розгнівався і прокляв їх. Від тоді втратили вони спромогу народжувати дітей і щезли з лиця землі. А тих, що лишилися вірними Ладі, поселив Дажбог поміж світами, де немає ні смерти, ні горя, а тільки вічна молодість… — Козуб замовк. — Живи поки що в мене, — озвався він урешті, — а там видно буде… Як сподобив Дажбог своєю ласкою, то і знак подасть, що робити тобі далі. Будемо чекати…
Івась понурив голову.
— Недобрий сей бог! — тихо сказав він.
— А чого се?
— Он стільки зла од нього! І хутір наш згорів, і дід із бабою пропали…
— Не балакай дарма! Дід із бабою зараз в Ирі господньому, де немає ні смутку, ні горя. А хутір поплентачі Триглавові спалили, а не сила Дажбожа… — Козуб зиркнув у вікно. — Ото, забалакалися ми… вже й сонце ген-ген підбилося! А нам ще ж на ярмарок.