— А нащо? — питає Івась.
Характерник підвівся й надів шапку.
— В тебе сідло та гнуздечка є?
— Ні.
— То купимо… бо чую, небавом доведеться нам у дорогу рушати!
— А великий тут ярмарок?
— О, — каже характерник, — сьогодні ярмарок роковий… з усіх зимівників козаки з'їжджаються! Навіть татаре крам свій привозять.
От вийшли вони надвір, й Івась аж завмер од захвату, спинившись біля порога. Високо на кручі стояла характерникова хата, приліпившись під самісіньким валом січового середмістя. Видно було звідси ген-ген удалечінь: і могутній Дніпро з його рукавами, островами та плавнями коло берегів, де слався сизий туман, і Великий Луг на лівому боці ріки, що ще прозивався руським берегом, і бурі степи з високими могилами, де сходило у досвітній імлі бліде весняне сонце.
— Бач, — каже йому характерник, — яка краса… все це вольності запорозькі! Та тільки й на них роззявляють рота кляті ляхи з недоляшками…
Озирнувся Івась по обійстю та й бачить, що двір і геть невеликий, бо стоїть хата немов на припічку, зате обгороджений тином, а кругом дереза росте і всякі чагарі. В діл в'ється стежина, і трохи нижче, під кручею, нуртує дзвонкова криниця, обкладена плисковатим річковим камінням.
— А хати не замикаєш? — питається Івась, коли вони попростували униз.
Козуб засміявся.
— А нащо її замикати? На Січі злодіїв нема… та й ліпше од будь-якого замка стереже її Дажбожий знак! Ондо, поглянь.
Озирнувся Івась і бачить: на дверях змальоване колесо, а в ньому сім шпиць із загнутими кінцями.
— Таке і в нашій хаті було, — каже він, — тільки на сволоку випалене!
— Твій дід січовий козак був, то знав запорозькі обереги, — каже на те Козуб. — Недарма й хутір ваш так довго стояв!
Пірнула стежка у дерезу та й під горою вивела їх у січове передмістя.
— Ох і ярмарок цього року! — здивувався Козуб. — їй-бо, ще не бачив такого!
У передмісті не було де яблуку впасти. Від зовнішнього валу аж до кручі, де стояло січове городище, все було захаращене возами, хурами та драбиняками. Галас такий стояв, що Івась мусив гукати до характерника, аби той почув його. Як вступили вони в юрму, то закрутило їх, немов у заворіті. Люду було чортів тиск: і жиди, що виглядали з яток та припрошували до свого краму, і вусаті та чубаті козаки із далеких зимівників, котрі поприганяли коней та волів на продаж, і цигани, котрі невідь-чого сюди забрели, і волохи, й москалі, і навіть татари, мордаті, з хижими очима, у вивернутих кожухах та здорових шапках із вовчого хутра, — ті привезли сушені хвиги, морелі та інші ласощі. Покупці пливли двома потоками, сюди й туди, і обійшовши кругом січове городище, вихлюпувалися за браму, де теж був ярмарок, ще більший, ніж усередині.
Аж ось голосно загукала сурма, заляскали нагайки, затупотіли кінські копита — й сахнулася юрма, звільняючи місце, а ворітьми заїхало кількоро десятків ляхів у блискучих латах.
— А сила Дажбожа побила б вас! — буркнув характерник.
— Та відкіля вони тута взялися?! — здивувався малий козак.
Козуб аж сплюнув.
— Посадила клята Польща нам їх на шию! Доглядають, щоб не пішли войною в Крим чи Туреччину. Як ото погромили нас біля Кумейок, відтоді й завелося сеє лихо на Запорожжі…
Попереду їхав ротмістр, пузатий та мизатий, у залізному шоломі, кольчузі й із палашем при боці. У сідлі сидів він, як той пан, узявшись рукою під бока, ще й зиркав на всіх з погордою. За ним сунули по двоє жовніри — всі на добрих конях, з ратищами, шаблюками і пістолями в сідельних кобурах.
— А сії ж суспіль з городового козацтва!.. — зітхнув Козуб.
— Та хіба ж то козацтво! — пирхнув зневажливо Івась. — Дід роказував: як обклали ляхи Наливайка на Солониці, наче вовка у лігві, то тії городовики і пальцем не поворухнули, аби на поміч йому прийти!
Характерник зітхнув.
— Нічого… недовго ляхам над нами панувати! А ходім-бо далі.
Стикалися вони в тій юрмі, стикалися, аж потрапили в ряди, де продавалося оружжя. Як став Івась перед тими прилавками, то й з місця зрушити його було годі. Отам уже було на що подивитися й до чого прицінитися! Розкладені були на продаж ганджари і кинджали з добрячої криці, келепи і шестопери на дубових держаках, буздигани, списи та сулиці, луки з пряженого дерева і з турового рогу, мисюрки, панцирі, кольчуги. А огневої стрільби стільки, що й очі розбігалися! Та Івася найдужче шаблі вабили. Було там їх та й було! І великі, й малі, і ятагани, й палаші, й карабелі, шпади, що ними тільки шляхта орудує (та й то не всяка, бо до шпади ще й шеримерції особливої треба було вчитися). Спинився і Козуб перед возом, де татарин з плисковатою мармизою продавав усяку білу бронь.