— Оце шаблюка! — тихо каже характерник, узявши до рук гостру домаху.
Була та шабля зі шляхетної голубої криці, по всьому полотну химерними візерунками повита, наче хмелем. Від хреста була вона з одного боку гостра, та на самому кінці, там, де загинається клинок і переходить у штих, заточена була обабіч і сяяла на сонці, наче огонь.
— Якши, якши! — каже до Козуба татарин. — Криця Дамаск, кольчуга рубає — ух! — ще й рукою махнув, показуючи, як то гарно тне тая шаблюка.
Обернув характерник шаблею, аж свиснуло гостре лезо.
— Ого, — каже, — та в ній живе срібло залито!
— А то нащо? — питає Івась.
— Як заміряєшся нею, то срібло до руків'я відкочується і шабля легшає, а як тнеш, — він махнув шаблюкою, — переливається воно у штих, і шабля важчає, то й удар дужчий! Зняв із когось, еге? — питає в татарина.
А нехрист і зуби вишкірив.
— З кого зняв, — каже, — того вже нема на світі! Купуй, козаче.
— А скільки просиш?
— Мало-мало гроші… двадцять золотих дукатів!
Характерник поклав шаблю на воза.
— Здурів чи що, клята невіро? — каже татаринові. — Таж за ці гроші п'ять жеребців можна купити! З дуба впав, еге?
А Йвась тим часом узяв до рук невелику шаблю в золотих піхвах.
— То джурі купи шаблюку! — каже татарин. — Глянь, яка ловка!
— Певне, з ляшеняти якогось ізлупили, — каже характерник, зиркнувши на шаблю. — Такі шаблі в Польщі недолітки-паничі носять!
Кинув Івась тую шаблю з долоні на долоню та й побачив, що лежить вона в руці, наче улита.
— В тебе ж оружжя ніякого немає? — питається в нього Козуб.
— Та ось запоясник… дід колись подарував! — показав Івась кинджала за поясом. — Я ніколи з ним не розлучаюся — геть і коли сплю, то кладу його під голову.
— А за цюю кривулю що просиш, чортів сину? — питається характерник у татарина.
Той глянув на Івася й прицмокнув.
— Гарний хлопака! В Кафі на ринку цілу шапку цехінів за нього насипали б. Може, продаси? — питає Козуба.
— Руки короткі в тебе до сього хлопця! — каже той. — То скільки шабля?
— П'ять дукатів! Бери, не пошкодуєш!
— А за два? — питає характерник.
— Ні, не буде!
— Два з половиною?
— Магомед росуллаг! Обдерти мене хочеш, еге?
— Три, дідько з тобою!
— Ну добре, — каже татарин, — чотири! Чотири — і квит!
Козуб торкнув Івася за плече.
— Ходімо звідси. Немає чого балакати з цим бузувіром!
— Е, е… ефенді! — заволав татарин. — Чекай-но, га!
— Ходімо, ходімо! — каже характерник і вже од воза одходить.
— Три! — заволав татарин, підскакуючи на возі. — Ясновельможний, ефенді, пане… за три оддаю, нехай мене чорти вхоплять!
Козуб відразу ж і до воза повернув.
— Іншалла? — питає.
— За три, клянуся бородою пророка! — репетує татарин.
— Іншалла, іншалла, нехай мене шайтан у пекло візьме! Вдарили вони по руках, та й відлічив характерник йому три золоті дукати.
— Тримай, — каже Івасеві. — Вмієш нею хоч трохи орудувати?
— Дід учив, — каже Івась. — Тільки мало.
— Ну, то будеш вправлятися з січовими хлопцями. Ось чіпляй сюди на пояс.
Почепив Івась шаблюку до пояса, де й гачки були для оружжя, і геть почув себе козаком.
— А чого ти казав йому «іншалла»? — питається в характерника, коли вони одійшли од воза.
Козуб осміхнувся.
— А того що в них воно як «амінь». Як скаже бусурманин теє слово, то по руках. А то ще й далі торгувався б!
— Дивно мені, — каже Івась, коли вони в лимарські ряди зайшли, — що татаре на Січ їздять торгувати, як до себе додому! Як се їх сюди пускають, обіясників таких да урвителів?
— А що ті татаре… з рогами чи що?! Б'ємо ми їх, як в Україну ордою йдуть, а так миримося… — каже характерник. — Вони пасуть худобу в Дикому Полі, й ми пасемо, вони гендлюють у нас, і ми до них гендлювати їздимо. А в багатьох козаків ще й побратими є з-поміж кримців та ногайців — ото воду на шаблю ллють і присягають, що будуть братами довіку.
— А як часом у бою зустрінуться? — питає Івась.
— То роз'їжджаються в різні боки й не чіпають одне одного! А як у бран когось із них займуть, то один другого має викупити або визволити, хоч би й сам голову склав.
— А хіба не гріх козакові з невірою брататися?