Той мовчить і тільки босою ногою в землі колупає.
— Як один козак у другого що-небудь зграбує чи вкраде, — карбує слово за словом отаман, — то закон такий: прив'язати сього драпіжника до стовпа на січовому майдані й бити киями, поки м'ясо в нього від кісток не відстане!
Івасеві й шкода стало того загнибіди.
— Не треба, — каже. — Він же ж оддав!
Витяг отаман шаблю з піхов і свиснув од подиву.
— Ого! Се де ти її вискіпав таку?
— Козуб сьогодні купив у татарина, — каже Івась. — А що?
— Добряча шаблюка! То се ти джура Козубів?
— Угу.
— Казали мені за тебе… А скільки ж тобі год?
— Вісім… дев'ятий пішов!
Знову зиркнув на хлопців отаман.
— Бенцвали, остолопи… на меншого гуртом напали! — Та й до Івася: — Що з ними вчинити, кажи?
— Нічого, — каже Івась, узуваючи другого чобота. — Нехай ідуть собі… дарую їх життям! Але щоб пам'ятали мою добрість.
Отаман подумав.
— Добре, — каже. — Барабашеві десять палиць, а ви, бенцвали, під курінем три ночі будете спати! Всім ясно?
— Усім, — кажуть хлопці.
— А що треба сказати?
— Дякуємо, ясновельможний пане отамане, за твою панську ласку! — прокричали всі гуртом.
— Ото начувайтеся мені! — Й до Івася: — Держи свою шаблю. Вмієш орудувати?
— Трохи.
— А де живеш?
— У характерника.
— Як звешся?
— Івась.
— А прізвисько?
— Галай.
— А той Галай, що з Наливайком колись ляхів карав, не родич тобі?
— То дід мій, — каже Івась.
Хитнув головою отаман.
— Я курінний над хлопцями-недолітками, Шостак прозиваюся. Хочеш козацькому ділу вчитися?
— Хочу.
— Он там у долині, за могилою, — показав Шостак на той берег Дніпра, — Барило щодня навчає хлопців на шаблях битися і з огневої стрільби влучати. Приходь.
— Прийду, — каже Івась.
А отаман знову зиркнув на нього.
— Ох і пошарпали тебе! — каже.
Мацнув Івась по обличчю, а з брови кров так і побігла. Взяв він землі, поплював у долоню, замісив та й заліпив тую рану.
— Нічого! — каже. — Якби один на один, то дідька лисого мене здолали б!
— Ото й молодець, — каже отаман. — А зараз ходи здоров! Та не забудь завтра до Барила заявитися.
Вклонився Івась отаманові, шаблю під пахву та й подався геть. Минає пороховий льох, аж здоганяють його двоє хлопців — Найда і ще якийсь козак.
— Ти чуй, — каже Найда, — ти, теє… не держи зла на нас! То ми з дурного ума, сказати б.
— Я не держу, — каже Івась. А сам іде й не дивиться на них.
— То Барабаш винен, — каже другий хлопець. — Він як побачив, що на тобі шабля й чоботи, то в нього аж слина покотилася!
Обернувся Івась.
— Тебе як зовуть? — питає того хлопця.
— Ладько.
— А тебе?
— Найда.
— Кабаном його ще прозивають! — вкинув Ладько.
Глянув Івась та й здивувався: був той Найда малий та худий, мов скіпка.
— А чого ж се? — питається.
— Бо як по правді, то зветься він Білан, а Найдою вже на Січі прозвали. То ми його дражнимо: Білан-Кабан, Білан-Кабан! Або: кабан дикий — хвіст великий! Кабан дикий — хвіст великий!
— Не слухай його, — каже Найда, — він дурний. Прийдеш завтра шеримерції вчитися?
— Я слово дав, — каже Івась, — а для козака слово — закон! Козак сказав — козак зробив. А хто такий Барило?
Усміхнувся Найда по самі вуха.
— О-о, — каже, — то не братчик, а золото! Над куренем нашим його кошовий настановив, щоб опікувався нами і козацькому ділу навчав.
— Та й що ж ви там робите?
— З пістолів, мушкетів та яничарок поціляємо, з луків стріляємо і верхи їздимо.
— А ще у війни гуляємо! — вкинув Ладько.
— Як се? — питає Івась.
— А половина куреня у старому городищі залягає, а друга половина старається їх вибити звідтіля. Як до шабель доходить, то не одному голову розбивають!
— А шаблі у вас які?
Ладько засоромився.
— Таж які… дерев'яні, звісно! Мало в кого справжні є, та Барило й ті не дає з собою брати. Ще, каже, покалічите одне другого нехотя!
— Щастя ваше, — каже Івась, — що я шаблюку не дістав із піхов! А то не одного пощербив би.
— А чого ж не дістав?
— Бо гріх козакові на козака руку здіймати! Дід казав: не можна проливати братню кров. То нехай ляхи да недоляшки одне одному голови стинають! А ви й накинулися на мене гуртом…