— Та то Барабаш усе!.. — каже Найда.
— А чого се в нього чуба немає? — питається Івась. — Се ж ганьба козакові, ще й яка!
Зареготалися хлопці.
— А він сало в кашоварів поцупив!
— Сало?! — перепитав Івась.
— Атож! То за те йому так усипали, що й дупа впоперек репнула, а тоді оселедця обрізали. Ходить тепер, як потороча!
— А чого ж се так скарали його немилосердно? — питає Івась. — Бо дід казав, що хлопців на Січі не дуже лупцюють, поки не виросли ще!
— Таж сало в нього так і не одняли! — каже Ладько. — Гналися кашовари за ним через січовий майдан, а він у старому льоху замкнувся і, поки двері виважили, то весь шмат змаламурити встиг!
— А там отакенний кусень був! — розвів руками Найда.
— Весь курінь пісну кулешу того вечора їв, — докинув Ладько.
Покрутив Івась головою.
— Здуріти можна!
— Та Барабаші всі такі! — каже Ладько. — Он дядько його, розказують, поїхав у Переяславі до кума в гості на Різдво. А той виставив на столі ріжних потрав і ринку з варениками. То дядько той як закричить: «Утікайте пироги — їдуть ваші вороги»! — да за тую ринку, да до себе посунув, да як почав жбурляти вареники до рота… всеньку макітру в копи вклав! А тоді голову туди застромив і підлеву з шкварками геть чисто вихлебтав. Та й не лисий.
— Ото добре ти того Барабаша запоясником чикнув! — каже Найда.
Насупився Івась.
— Та сам він порізався, — каже неохоче. — Вхопився, дурень, голіруч за лезо, а жало, як огонь!
— То ти в характерника живеш? — питає Найда.
— Угу.
— То се він тобі шаблю купив?
— Угу, — каже Івась.
— А певно, — каже Ладько, — він багатий, мов кримський хан! У нього скрізь по двору гроші закопані — й під хатою, й по кутках обійстя, і біля криниці. Ще й у печі замуровані, й коло припічка.
— А ти наче сам і бачив, як він теє закопував та замуровував! — не втерпів Івась.
— Так люде ж кажуть! До нього недужі та стражденні приїжджають із самого города Київа — й усіх він зціляє.
— Таж він гроші за теє не бере, всі знають! — каже Найда.
— А бере те, що дадуть! — заперечив Ладько. — А дають стільки, що будь-будь! Либонь, і кошовий стільки од короля жалування не має. Бо той характерник од усякої недуги лік знає.
— Що правда, то не гріх, — каже Найда. — Чорти до нього щоночі до хати злітаються і все йому розказують: яке зілля збирати, як зціляти… А він тільки орудує ними. Одному каже: полети за синєє море та принеси такої й такої трави, а другого на Литву посилає чи у Крим, де чарівні мазі роблять… О, то відьмак ще той!
Сплюнув Івась під ноги.
— Брехні, — каже, — то все! Я у його хаті ночував, то ніяких чортів не бачив. А що знає він лік од усякої хвороби, то се йому Бог теє знання дав. Бо чорти тільки шкоду роблять людям!
— Ну, не знаємо… — каже Найда. — Балакають таке!..
— Ох, дивися, — каже Ладько, — а то чорти як ЗЛЕТЯТЬСЯ!..
— А що козакові чорти! — каже Івась. — Козак і сам чорт! Он, кажуть, Богун у самісіньке пекло спустився та як дав їм там усім чосу — вони там од нього тікали, як опарені!
Хлопці перезирнулися.
— Добре, — кажуть, — нам пора… а то на вечерю запізнимося. Там як прийдеш у свинячий голос, то тільки облизня вхопиш! То будеш завтра у Барила?
— Буду, буду! — каже Йвась. — Ідіть собі, вечеряйте…
Та й подався у передмістя, бо вже й смеркати почало.
Характерник сидів на присьбі й курив люльку.
— Ого, — каже, глянувши на Йвася, — добряче тебе пощербили! Хто се?
— Та… з хлопцями зчепився! — каже Івась неохоче.
— І як?
— Та так… не дуже!
— А чого ж так?
— Бо гуртом навалилися… Хто такий Барило?
— О, — каже характерник, — се рубака та зух, що небагацько таких є на Запорожжі! А що?
— Він козацькому ділу навчає. Піду завтра з хлопцями.
— Той научить, бо ріжні фортелі знає… — каже характерник. — А от болотом ти дарма рану заліпив!
— Чом би то?
— Зараза може підкинутися. Ходи-но до хати!
Як зайшли вони в світлицю, то Козуб посадив Івася на лаві й обмив грязюку з лоба.
— Гарно тебе садонули! Ногою, певне, бо геть брова репнула.
— Пусте! — каже Івась. — До весілля загоїться.
— То нащо ж до весілля чекати! — каже характерник. — Зараз і гоїти будемо.
— А як?
— А от побачиш! — каже характерник.
Та й притулив долоню до тієї рани. Защеміла вона, а далі й запекла немилосердно, та не встиг малий козак і стямитися, як ущух лютий біль. Запаморочилася йому голова, попливло все увіччю й провалився він у якусь дрімоту, а крізь неї долинув до нього тихий-тихий шепіт: