— За лісом за пралісом два кийви на мечах б'ються. Вони б'ються-рубаються, мертвою кривлею обливаються. Піду я, відун-бісуркан, до тих кийвів, стану їм такеє речення казати: «Ой ви кийви, княжії вої, білеє тіло ви не затинайте, мертвої крови дарма не проливайте! Підіть ви, княжі кийви, на гору Заруб, принесіть живої води, що з Велесової кирниці біжить, — щоб Івася, внука Троянового, воя Дажбожого, уздоровити, білеє тіло його зцілити». Місяць у небі, мрець у землі, дуб у діброві. Як у того мерця рани не болять, так щоб і в Івася, внука Велесового, воя Троянового, рани не боліли да не щеміли. Слово моє тверде як камінь. Амінь.
Струснув Івась головою й прокинувся.
— А далі що? — питається.
— Все, — каже характерник.
— Як то — все?
— А помацай!
Мацнув себе малий козак по лобі й не знайшов рани.
— Диви! — каже. — Де ж се вона поділася, в дідьчої мами? Допіру ж була!
А Козуб зареготався.
— На ось! — та й простягає йому люстерко з венеційського шкла.
Зиркнув Івась у теє люстерко і почув, як мороз побіг йому по шкурі: там, де брова була розбита, білів шрам, тонесенький, мов павутинка.
— Господе, Твоя воля! — видихнув малий козак. — Великії ж дива твої, Батьку Трояне! Як се ти робиш… га, Козубе?
— Се ще диво невелике, — каже йому характерник, забираючи люстерко. — Рани гоїти просто, коли в чесному бою їх заробили. А от як приходять люде, котрих на смерть закляли!..
— То що?
— Всяк буває! — нехотя каже характерник. — Як яке прокляття.
— Хіба вони ріжні бувають? — питається Івась, знай мацаючи себе по лобі.
Козуб зітхнув.
— Є прокляття знайдене і прокляття набуте… І те, і те одвертати не можна. Бо як одвернеш, то на тебе воно переходить.
— А що ж то за ріжниця між ними?
— Знайдене — се теє прокляття, що стереже давні могили і закопані скарби. От узялися зараз козаки розкопувати кургани та добра там шукати… а в тих курганах прах мертвих воїнів лежить! Хто зачепить його, то довго на світі не житиме. А набуте прокляття ще гірше. Є люде, що батька да матір не шанують. За те падає на них прокляття Господнє, і навіть давні волхви, що могуть свою брали од самого Дажбога, не подужали б зняти його… не те, що я, відун-бісуркан!
— А нехай Господь милує од такого! — каже Івась. — А хто такі ті кийви, що ти про них ото балакав?
— То за давньої України прозивалися так вільні люде, що носили оружжя, — як зараз оцеє козаки чи шляхта у ляхів, — каже характерник. — І Київ звався тоді Кийвів, себто козацька столиця. Та то такі давні діла, що ніхто зараз про них і не пам'ятає…
Позіхнув Івась і знову покрутив головою.
— Ох, — каже, — як упаду зараз спати, то за всі голови!
— Ну, то лізь на піч, — каже характерник. — А я ось казку розкажу…
Уклався Івась на черіні, а Козуб горізнач на лежанці ліг.
— Давно-давно, із нащада світа, не було ні неба, ні землі, — почав він. — Було тільки синє море, а над тим морем повівав дух Господній. Була тоді на світі лише матір Лада, пречиста Панна, одним-одна, як палець. От народила вона од духа Божого братів-двійнят — Дажбога і Чорнобога. Як уродилися вони на світ, то були геть однакові, й не знав ніхто, що один добро чинитиме, а другий лихо коїти буде… Як підріс Дажбог, то обернувся в сизого голуба, а матір Ладу вчинив голубкою. Сіли вони на тому яворі, що посеред моря стояв, та й вирішили вчинити небо і землю…
— А чого ти кажеш то Дажбог, то Троян, а то Велес?.. — питається Івась.
— Бо в Господа нашого семеро імен, — справжнього ж його наймення не знає ніхто. Кажуть, знали його давні волхви, та вже і кістки їхні в землі зотліли!.. — каже характерник.
— От пірнув Господь на дно до моря та й дістав жовтого піску. Як посіяла його матір Лада, то сталася земна твердь. Пірнув Господь удруге на дно до моря та й дістав синього каміня. Як посіяла його матір Лада, то сталося небо, а на небі сонце, і місяць, і зорі та зірниці…
Аж побачив теє клятий Чорнобог, та й заздрісно йому зробилося. А що, думає, хіба я гірший? От порину на дно морське, винесу піску та й створю собі землю, щоб панувати на ній, аж поки світ знову стане молодий! Як подумав, так і вчинив. Пірнув на дно, набрав у рота піску та й вертається на білий світ. Допіру на сушу виліз, а пісок той почав у нього в роті рости. Росте та й росте, вже і носом лізе, і ротом, і вухами. Став клятий плюватися на всі боки. Де плюне, — там і гора виростає, де харкне — там скеля. То була земля рівна та гарна, а як заплював її Чорнобог, то сталося на ній скелля та бескеття. Розгнівався Дажбог, та що вдієш, — скоєного вже не поправити… От почав творити Господь зілля всяке, деревляччя та звірів. А Чорнобог підглядає та й собі за Господом усе повторює, мов тая мавпа. Тільки ж виходить у нього все навпаки. Господь створив жито, а в Нечистого вийшов осот, Господь створив корову, — а в Чорнобога вийшла коза, Господь створив гуску, — а в Чорнобога вийшла ґава. Отак і завелося на землі всякого непотрібу…