— А чого ж Господь не одвернув усе теє назад? — питається спросоння Івась.
— Бо не переробляє він того, що вже зроблено, — каже характерник. — А чого, то тільки йому й відомо… От став тоді Чорнобог жити на тих горах, що сам ото і створив. Тільки ж нудно було йому самому. Прийшов він до Господа та й просить: «Дай, Боже, мені побратима, щоб не поневірявсь я, нещасний, сам по білому світові»! Господь і змилувався над ним. «Вмочи, — каже, — руку у воду та бризни перед собою — тут тобі й буде те, що ти хочеш»! Вмочив Нечистий руку та як бризне — з тої краплі й утворився чорт. Зрадів Чорнобог, що таку силу дав йому Троян, та й почав бризкати на всі боки. Постала з тих крапель сила-силенна чортів та бісів — і малих, і великих, і водяних, і лісових, і хатніх, і комірних, і стайняних… Почали вони й у небі літати, й під водою плавати. Бачить Дажбог, що біда зовсім, та й вирішив створити людину, щоб білий світ звеселити хоч трохи. Взяв глини, замісив її та й виліпив чоловіка. От поклав його на сонці сушитися, а сам десь пішов. Як ішов, то звелів собаці стерегти чоловіка, щоб якого лиха не сталося. А собака на ту пору був не в шерсті, як зараз оце, а голий, мов бубон. Зробилося йому холодно, то ліг він коло чоловіка, скрутився бубликом і заснув. Побачив теє клятий Чорнобог, підкрався до чоловіка й геть обплював його. Приходить Батько Дажбог, глянув — та й руками в поли вдарився. «Що ж ти, — каже до собаки, — оце накоїв, превражий сину? Я ж тебе на чатах поставив, а ти»!.. Соромно стало собаці, він і каже в одвіт: «Хіба ж я винен, Господе! Ти шерсти мені не дав, то я і заснув на чатах…» Побачив Троян, що таки правда воно, та й начарував, що вмент укрився собака шерстю від ніг до голови. Тільки ж одна була заковика: що з чоловіком робити? Скоєного вже ж назад не вернеш!.. Узяв Дажбог та й вивернув чоловіка наопач, аби теє неподобство сховати. От і вийшло, що чоловік не лише Господнє творіння, а й від Нечистого в ньому чимало є. А кому служити, то це сам чоловік вирішує: чи Богові, чи Чорнобогові… Хіба ж не правда?
Та Йвась того вже не почув, бо так міцно спав, що хоч із мушкета стріляй — все одно не збудиш.
Розділ 6
Над ранок знову приснився йому сон…
Наче опинився він перед високою горою. Гола вона, мов бубон, лише круки та ворони над маківкою кружляють. Дивиться Івась, а на самісінькій вершині стоїть кріпость. Розруйнована і спалена, самі рештки валу стирчать, мов зуби. От підіймається він до тої кріпости. Кругом видно згарище, навіть трава повигоряла на схилах. Заходить у браму та й бачить: була тут допіру битва, бо скрізь лежать побиті люде, валяються мечі, сулиці й круглі щити. Ні стогону, ні зойку не чути — хіба що вороння каркає й тоскно скиглить вітер у руїнах. Бреде Івась по тому бойовиську, і брязкає у нього під ногами розкидане оружжя. Аж бачить: під уцілілою стіною сидить богатир. Кольчуга його порубана, лице кривлею заюшене, а на колінах меч лежить.
Підійшов до нього Івась, а богатир і каже, не піднімаючи голови:
«Що тобі треба, дитино?»
«Покажи мені той шлях, котрим я маю йти», — каже Івась.
Глянув на нього богатир, і побачив Івась, що в очах його вже стоїть смерть.
«А-а, — каже, — се ти, козаче! Живий іще»?
«Батько Дажбог і пречиста Лада бережуть мене од напасти», — каже Івась.
Засміявся богатир.
«Значить, не все ще пропало! А я гадав, що вже кінець нашому ділу. Раз так, то йди у січовий льох, де…»
Івась кинувся зі сну. Серце гамселило, мов навіжене, у вухах іще вчувалося тоскне квиління вітру.
— Господе, твоя воля, — каже малий козак. — Ото насниться так насниться! А нехай йому!
— Що, — каже од печі характерник, — знову якась мара приверзлася?
Зліз Івась додолу і став посеред хати, продираючи очі.
— Гірше… мерці привиділися!
— Ну ж бо розкажи, — звелів характерник, дістаючи рогачем горщика з печі.
То Йвась і оповів, що то йому наснилося: і про кріпость, і про богатиря, і про теє, що той богатир йому сказав.