— А що ж то за льох? — питається Козуб.
— Хтозна, — каже Івась. — Я не чув, бо прокинувся.
Замислився характерник, а далі й каже:
— Ну, добре… іди та вмивайся! Як будемо снідати, то побалакаємо…
Вийшов Івась надвір та й бачить: пломеніє крайнебо, а над Дніпром сонце сходить, велике та червоне, мов яблуко. Птаство щебече у чагарях, воли ревуть на передмісті, а в січовому городищі бовкнув дзвін до утрені.
От умився він біля криниці та й вертає до хати. Сіли вони снідати, а Козуб і каже:
— Се ти бачив уві сні того воїна, що передав тобі Троянів Оберіг… Шкода тільки, що перебила тобі сон якась вража сила!
— А хто се міг перебити? — питає Івась.
Характерник понурився.
— Та мало кому під силу таке зробити… Навіть Триглав не може душу в тіло повернути за однісінький мент! Ото тільки…
— Хто ж?
— Та хоч як верти, а воно виходить, що се Нея руку доклала… Кепсько ж, якщо вона ворогує на нас!
— А яке ж то їй до нас діло? — питається Івась.
— Хтів би і я про теє знати! — каже характерник. — Ну, та Господь милостивий… Снідай та підемо коней сідлати!..
Як зайшов Івась до стайні, то гнідий ще здалеку загледів його і давай іржати, мов навіжений.
— Зараз, зараз!.. — каже йому малий козак, знімаючи із кілка збрую. — Ач, клятий який!
Та відчинив стійло, накинув жеребцеві гнуздечку й повів надвір. Заходило у стайню кількоро запорожців, то так і сахнулися під стіну, бо гнідий кинувсь на них, мов чортяка.
— Та не кінь, а змій якийсь! — каже один Івасеві. — Як се він тебе слухається, такого малого?
— А ми, — каже Івась, — росли з ним укупі… він як брат мені, а я йому!
Та й надворі осідлав гнідого, плигнув у кульбаку й виїхав із городища. Кінь басував і знай норовив учвал зірватися, та малий козак стримував його, аж поки за Січ не виїхав. Як переїхали місток через рів, то брикнув гнідий задніми ногами і так погнав у степ, що Івась насилу до річки його завернув. За могилою спустився він у долину і ще здаля уздрів увесь хлопчачий курінь, що лавою стояв, а перед нею — запорожця, грубого мов діжа, у червоному жупані та кудлатій шапці.
— Чолом, панове козаки! — каже малий козак, під'їхавши до них.
— Чолом, чолом! — усміхаючись, каже Барило. — Гарний коник у тебе, козаче!
— Ось розсідлаю та нехай пасеться… — каже Івась. — А то вівса йому не настарчиш!
Та й зняв із жеребця сідло і гнуздечку й ляснув його долонею по спині.
— Іди, — каже, — гуляй!
— А стриножити? — питає Барило.
Івась і рукою махнув.
— Таж він од мене далеко не йде! Як часом згубить з очей, то починає бігати і шукає у всіх усюдах. Се не кінь, а чоловік, тільки що не балакає!
Знов усміхнувся Барило, примруживши очі.
— Бачу, ти козацького коріня… вмієш із кіньми обходитися! А на шаблях битись та з пістолів стріляти?
— Та, — каже Івась, — учився…
— Ну, то ставай у лаву!
Став Івась у самому кінці, аж тут штурхає його хтось під бока.
— Здоров! — каже.
Зиркнув малий козак, коли ж то Ладько з Найдою.
— О, — зрадів Івась, — і ви тут! А той обіясник де?
— Ондо стоїть, — каже Найда, показуючи на Барабаша. — Лютий на тебе, що страх. Ти стережися, а то він може хоч яку капость учинити!
Івась тільки пирхнув.
— А що мені той бенцвал! Раз я його провчив і провчу вдруге… хай-но лишень посміє!
А Барило тим часом фортеля показував: як шаблю одним ударом витрутити з руки. Як скінчив, то й каже:
— Тепер по двоє розберіться і ставайте до герцю. А ти, — каже Йвасеві, — йди сюди! З ким будеш у парі?
Коли ж тут Барабаш біжить вистрибом.
— Зо мною, зо мною! — гукає здаля. — Я з ним хочу силою помірятися, гицелем таким!
— А, — каже Барило, усміхаючись, — то се вже справжній двобій буде! Не боїшся? — питає Івася.
А малий козак долоні за пояса застромив й живіт уперед випнув.
— Я?! — каже. — Та Боже збав!
— Ну, то держи осьо! — каже Барило, подаючи йому дерев'яну шаблю. — А свою давай-но мені… а то ще зарубаєш козака в гарячці!
Відстебнув Івась свою шабельку та й оддав запорожцеві.
— Ну, — підскакуючи, каже Барабаш, — зараз я провчу тебе, чортів сину! Ти в мене зараз циганської халяндри скакати будеш!
Глянув Івась та й бачить, що в нього ліва рука ганчіркою замотана.
— A-а, — каже, — гарну пам`ятку од мене маєш! Нічого… сьогодні ще не одну заробиш!
А Барило всміхнувся і в долоні ляснув.
— Ну, — каже, — з Богом!