Підвівся водяник, і борода його заколивалася у жовтій сутіні.
— Що ж, — каже, — ходи здоровий… А доправлю я тебе прямісінько до хати, аби якої пригоди по дорозі скоїлося!
Вклонився Івась йому в пояс.
— Нехай береже тебе Дажбог і Матір Божа, Пречиста Лада, — каже водяникові. — Щоб не ти, то пропав би ні за цапову душу!
Як махнув рукою водяник, то підхопив Івася потік, закрутив та завертів, мов скіпку, та й поніс у темряву. Майнули зграї рибин, зілля підводне, корчомахи, тоді жбурнуло його переверть, засмоктало у якусь темну нору та й потягло; аж ось посвітліло увіччю, а потім якась сила пхнула його вперед — і вилетів він головою сторч та й гепнув на землю.
Озирнувся Івась, а він біля криниці сидить. Видніє на кручі характерникова хата й січове передмістя внизу.
— Оцеє дива! — каже малий козак.
Та й підвівся. Тут побігла з нього вода ручаями, бо мокрий був як той хлющ. Зайшов Йвась у двір, зняв із себе всю одіж, повикручував і розвішав на тину. А сам в одній сорочці сів під хатою та й гріється на сонці.
Коли ж затупотіли копита десь коло брами. Глянув Івась із гори, а то ціла сотня козаків заїжджає в січове передмістя. Всі оружні, як до бою, з мушкетами та ратищами. Коні їхні болотом забрьохані й геть у милі, — видать, не один десяток верст промчали.
«Се, певне, Ладько з Найдою сказали, що мене татаре на аркан взяли, — подумав малий козак. — То кошовий і вирядив братчиків на розшуки!»
Хотів було він побігти вниз і сказати, що вдома вже, та хіба побіжиш голяка? Ще й зморився, мов пес.
А тут і вечоріти почало. Як одіж трохи протряхла, то познімав Івась її і давай вбиратися. Вже пояс обкручував довкола стану, коли чує голоси під кручею.
— Усе об'їздили, — каже Барило. — Одного татарина таки взяли у бран, бо в нього кінь підбився! Божиться і клянеться невіра, що не знайшли вони хлопця в комишах.
Тут поміж дерезою і вигулькнули дві чубаті голови та й попростували помалу під гору.
— А де ж він міг подітися? — питає характерник.
— Каже татарин, що втопився… Зняв кожушину та й поплив, а вода ж холодна! Та там і дорослий козак не переплив би. Озеро здоровецьке, й заворіть коло берега… зразу затягне!
Зав'язав Івась пояса й запоясника за нього застромив.
— То що ви з тим татарином учинили? — питає Козуб.
— Замкнули в льоху… нехай сидить! Завтра ще треба буде залізом припекти.
— Та він у мене й так усе розкаже! — буркнув характерник.
Заходять козаки у двір — та й роти пороззявляли, уздрівши Івася.
— Слава Богу! — каже Івась. Та й зиркнув на здорову пляшку горілки, що Барило її в руці тримав. — А се що, поминки по мені справляти будете? Так рано ще!
Першим отямився Барило.
— Ох ти й халамидник…
— А не казав я тобі, що він мов той вуж: ти його в мішок, а він дірою! — каже характерник. І до Івася: — Цілий?
— Угу.
— Давно тут?
— Ні.
— Як із болота вибрався?
Йвась махнув рукою.
— І не питай!
— А що?
— Дивні дива у цьому світі кояться… — каже Івась.
— Ну, то ходімо до хати, — каже характерник.
Як посідали вони за столом, то Івась і розказав, що то за дивовижа з ним сталася.
— В сорочці ти народився, — каже йому Барило. — Кого водяник у глибінь затягнув, той уже ніколи не бачив білого світу!
— Та се оберіг хоронить його від зла… — каже характерник.
— А чого ж від татар не оборонив? — питається Барило.
Козуб засміявся.
— Оберіг хоронить від пекельної та нечистої сили, та не від людей! Коли Батько Троян створив його, то й гадки не мав, що Триглав осквернить людину…
— Бачу, — каже Барило, — се діло темне, а їсти таки пора… Давай же вечеряти чи що!
— І правда, — каже Івась, — що тут балакати!
От по вечері пішов собі Барило в січове городище, а Йвась виліз на піч та й простягся на теплому черіні.
— Так сей оберіг з'явився у світі ще як і людини не було? — питається в характерника.
— Довго розповідати про сеє треба, — каже той, вкладаючись на лежанці. — Коїлося воно ще тоді, як світ був молодий… Якось відлучився Дажбог, а Триглава настановив замість себе наглядати за землею. Зрадів клятий, поскликав на небо всіх чортів та й зачав по-своєму всім світом орудувати. Приходить Дажбог і бачить: всеньку землю тьма вкрила, пропало все, що він сотворив. Він до Чорнобога, та ба — той уже в силу вбився та й не пускає його на небо! От спустився Дажбог на землю, взяв каміня і на горі Заруб коло Дніпра вчинив із нього образ Матери Божої. Вдихнула Пречиста Лада в нього всю свою міць. Звоював Троян з її поміччю нечисте військо, скинув Чорнобога на землю і знову засвітив сонце та зорі…