— Отеє тобі, обіяснику, кров на нозі! Ось тобі! Ось тобі! Начувайся, гицлю!
Коли ж тут отаман біжить.
— А се що за веремія?! — кричить. — Зараз обоє нагайкою заробите!
Схопився Івась, а за ним і Барабаш звівся на ноги. Ніс розквашений, і кров порозмазувалася товстою мармизою.
— Ану слухати всім! — гукнув отаман. — Зараз підуть на нас із долу штурмом. Хлопці там усе старші, ціла сотня — то, може, здолають нас та займатимуть у бран. Барило сказав: який козак зуміє зі зброєю вирватися й утекти чи сховатися, тому червоного пояса подарує і зробить хорунжим!
Загомоніли хлопці. Хорунжий — другий чоловік у курені після отамана!
— Ото розбирайтеся по шанцях і ждіть! — каже отаман.
— Он лізуть уже! — заволали хлопці. — Ідуть на штурм!
Засіли Івась із Найдою та Ладьком у шанці, глянули в діл, а там уже сотня пагорб обліпила, як мурашня. Дряпаються козаки, та так завзято, наче й справді ляську кріпость штурмують. Як підлізли трохи вище, отаман і каже:
— А тепер — грудками на них!
Похапали хлопці груддя, що валялося кругом, а давай жбурляти в напасників. Почулися зойки й прокльони, комусь в око, ще комусь по носі влучили, та не спинилися козаки. Лізуть і лізуть, вже й до маківки добралися.
— Ратища взяли! — гукає отаман. — Бігом, бігом… на гору вже вилазять!
Почали хлопці тичками спихати напасників із кручі, та запізно було. Лізуть вони, як оси, вже з одного боку оборону прорвали. Вхопилися Івась, Ладько та Найда за тичку впоперек та як пхнуть нею чотирьох козаків, що вилізли вже на гору, — ті й покотилися коміть-головою.
— Слава! — заволав Івась.
Аж тут іззаду й навалилися на них напасники. Звинувся малий козак, одного дзизнув шаблею по лобі, другому штихом дав під ребра, а тоді відразу з трьома зчепився. Торохнули дерев'яні шаблі, та за хвилю качалися вже всі троє на землі й лементували, мов на пуп, — дав їм Івась по разу, й доста із них виявилося. Коли ж гляне: повалили Найду і в'яжуть ликами, Ладько шаблю згубив та втікає, а кругом одні вороги.
«Узяли гору над нами! — думає Івась. — Хоч би в полон тепер не зайняли, гицлі такі»!
Та ноги на плечі й латата звідтіля. Тільки й на те запізно було: оточили їх зусібіч, та так грамотно, що й вуж не прослизне. Ловлять усіх поспіль, ось-ось і Йвася до рук спірвуть.
Роззирнувся малий козак доокруж, бачить: яма під валом, поснована ожиновими батогами. Плигнув він туди й причаївся.
— Тут він десь, тут! — кажуть зверху.
— Шукайте, шукайте! — гукає отаман ворожої сотні. — Як хоч один утече, то дарма й трудилися!
«Ага, — думає собі Йвась, — їм треба всіх переловити! От дзуськи ж вам»!
— Та під валом він пропав! — каже хтось нагорі. — Ану гляньте!
Бачить Івась, що непереливки, та й заліз у самий куток. Аж глип: нора чорніє — лис, певне, вирив чи борсук.
— Яма тут! — кричать зверху. — Ану дайте хто-небудь тичку!
Нічого не вдієш: ліг малий козак та й поплазував у нору, як той вуж. Викопана була вона в глині, твердій, мов кремінь, то Йвась геть боки обдер, поки заліз досередини. А в яму вже тичкою штурхають.
«Треба далі повзти, — думає собі малий козак. — Всередині нора більша, то сховаюся».
От плазує він, а вже й темно зробилося, бо геть світло собою затулив. Репетують нагорі, та голоси вже ледве чутно — либонь, далеко заповз. От і поширшала нора, а далі повіяло духом звірячого кубла.
«Ану ж бо тут вовк живе»! — подумав Івась.
Та й намацав запоясника. Як захоче його вовк із'їсти, то дасть він йому чосу!
Та, певне, кубло вже було покинуте, бо ні шереху не почув Івась у норі. Й нагорі перестали галасувати.
«Посиджу тут часину та й назад, — подумав малий козак. — А то ще засядуть та зловлять мене».
Кругла була нора, то він вирішив далі пролізти та знайти рівне місце. Посунувся трохи — та й загримів сторч головою вниз, аж каганці в очах посвітили.
— Ох дідько б тебе ж ухопив! — каже Івась, насилу зводячись на ноги. — Що ж се за лихо таке, га! Куди ж се нечиста сила мене занесла! От правду кажуть: од дурної голови та й ногам горе!
Темно кругом було, хоч в писок дай. Випростався Івась на всенький зріст — і не дістав стелі головою.
— Гарно, гарно… — каже сам собі. — Що ж воно за яма така, га?
Було у нього в кишені кресало і губка, виварена в селітрі. Дістав малий козак те причандалля, черконув раз, удруге — та й підпалив губку. Роздмухав її та й підняв над головою.