Була то здорова печера, видовбана у глині, з круглим склепінням і якимись кубахами по боках. Посередині чорніло згарище, наче багаття хто палив, а далі все тонуло у пітьмі.
— Може, тут золото заховали? — каже собі Йвась. — Га?
Та й рушив уперед. Як дійшов до кінця печери, то зазяяв перед ним темний лаз. Віяло звідтіля холодом, а як посвітив Івась, то побачив, що провадить той хідник углибину.
— І що б то воно могло бути? — питається сам себе.
Хотів було спуститися туди, та похопився, що вже багацько часу згаяв.
— Добре, — каже собі під носа, — вилізу нагору, а тоді гукну Ладька з Найдою! Як тут гроші лежать, то на трьох поділимо. А чом би й ні!
Посвітив та й бачить, що до нори й геть невисоко. І стіна там обвалилася, то можна по ній вилізти.
— От найдемо тут золото, самоцвіти та клейноди ріжні, — каже Івась, залазячи у нору. — Купимо коні, ридвани, дороге оружжя справимо… та й будемо перві козаки на всю Україну!
І закашлявся.
— Чи се губка так чадить? — каже сам до себе. — Так погасив же я її!
Принюхався, коли ж із нори потягло живим чадом. Вліз уже Івась туди вперед головою, та як дихнув того чаду, то мало не задушився.
— Подуріли вони чи що! — каже собі. — Певне, викурити мене хочуть, як лиса…
Та й притьма подався назад.
— Здуріти можна! Як се Барило дав їм такого накоїти? Се ж бузувірство якесь!
А дим валить з нори і валить — вже геть усю печеру заповнив. Кашляючи та задихаючись, відступив Івась у кінець печери і почав спускатися тим лазом, що передніше побачив. Певне, тягло десь у підземелля, бо диму повнісінько було й там. Перелякався Івась та й ну ж бо втікати. Лаз петляв з боку на бік, заходив у глухий кут, розгалужувався, і малий козак разом з ним завертав. Вже й диму не стало чути, а він знай біжить, не розбираючи дороги.
Врешті спіткнувся та й заорав носом у землю.
— Господе, твоя воля! — каже. — Хто ж се на мене так завзявся!..
І заплакав, бо хоч і козак був, але ж малий ще. Стояла кругом глуха могильна пітьма. Ні вітерець у ній не повіє, ні пташина яка не озветься — лише чутно було його хлипання. Аж за хвилю чи й дві припинилися сльози. Що ж його плакати, думає Івась, — ділу все одно не зарадиш!
Подумав трохи та дістав губку і роздмухав її. Як загорівся огонь, то побачив малий козак, що лаз високий зробився, з круглим склепінням, а від нього у всі боки розходиться ще кількоро хідників.
— Ну, і куди оцеє тепер мені йти? — питається сам у себе.
Постоявши трохи, зміркував Івась, що таки треба вертати назад. Може, дим уже й розвіявся. А, може, й шукатимуть його, — вже ж Барило побачив, що одного козака нема! От подався він угору, присвічуючи губкою, котра то розгорялася, то пригасала. Хідник ішов прямісінько, нікуди не звертаючи; далі почалися східці. Почав підійматися ними малий козак, а в самого серце завмерло: не було тих сходин, коли він тікав, бо загримів би з них у темряві!
За хвилю скінчилися східці, й опинився Івась на рівному майданчику. Присвітив та й бачить: три лази чорніють у стіні. Й усі врізнобіч провадять.
Отоді й утямив малий козак, що заблукав під землею.
— Оце гарно, — каже.
Та й сів під стіною. А що було робити?
Отак із годину сидів він, утомлено схиливши голову на коліна. Скувала його така змора, що й пальцем годі поворухнути.
Коли ж чує зненацька: немов щось загукало під землею.
Вмить де й утома поділася — схопився він, як обпечений, і давай прислухатися. За хвилю голос той знову почувся, ще ближче. Поміркував Івась та й утямив, що гукає в одному з тих трьох лазів.
— Агов! — крикнув він, склавши долоні сурмою.
— Ов! — прогучало десь далеко.
«Се мене хлопці шукають, — думає малий козак. — Певне, нору розкопали та побачили, що там печера й підземелля»!
Звернув Івась у той лаз і прислухався знову. Тихо було як у могилі, тільки серце калатало. Рушив він уперед. Насилу кроків з десять ступнув, — а попереду блимнув огник!
— Агов! — знову крикнув Івась і помчав уперед чимдуж.
Огник блимнув і погас, та за мить засвітився знову. Біжить Івась, уже й захекався, а вогник все далеко та й далеко.
— Не чуєте чи що, йолопи! — у відчаї заволав Івась. — Тут я, тут!
І знову блимнув огник та й погас.
Зупинився малий козак, дмухнув на губку і роззирнувся зокола. Аж тепер угледів він, що хідник височенний зробився, у чотири чоловіка заввиш, і провадить углибину. Доторкнувся Івась до стіни, аж то не пісок, а камінь.
«Се вже я в самісіньке серце землі спустився, чи що?» — думає він.