Та й попростував уперед. Ішов хідник під укіс, та вже все одно було: кудись він мав допровадити.
Урешті зробився він такий широченний, що світло від губки й до стін уже не досягало. Дмухнув Івась на неї та й бачить: темніє щось під стіною.
Підійшов ближче, коли ж то чоловік сидить. Вбраний у позолочений панцир, при боці меч зі срібним навершям, а на колінах лежить шолом. Ні слова не каже, тільки дивиться на Йвася.
— Гей, — питає його малий козак, — ти чого тут сидиш?
Та й простягнув руку. Насилу доторкнувся до нього, а той і розсипався на порох.
«Мрець»! — зрозумів Івась.
І став у нього чуб на голові дибом. Рушив уперед, тримаючи палаючу губку над головою, а під стіною цілий ряд небіжчиків сидить. Були там жінки у таких сукнях, що Івась і не бачив їх ніколи, дівчата в намистах зі шляхетного каміння й золотих вінцях, дідугани з сивими бородами… кого тільки не було там! Тхнуло від них такою давниною, що Івасеві мимохіть пригадалися характерникові казки. Іде він, іде, а ряд той усе не кінчається.
Аж попереду знову свінув той огник. Став Івась та й дивиться на нього.
«Се блуд мене водить підземеллями», — майнула у нього думка в голові.
Та майнула вона і щезла. Рушив Івась на той вогник, бо більше нікуди було йти. А вогник уже й не гасне. Побачив малий козак, що світліше стає довкруги, а хідник зробився справжнісіньким коридором, вирубаним у суцільному камені. І провадив той коридор униз та й униз.
От пройшов трохи Івась та й бачить: неначе заграва займається у пітьмі. Що глибше він спускається, то дужче стає те світло. А вогник уже не пропадає та знай прямує до тої заграви.
Аж ось видно стало в коридорі, як удень, і ще здаля побачив Івась височенну камінну браму. Накреслені на ній були якісь химерні знаки, а довкола горіли смолоскипи. Почувся чийсь регіт, і перед Івасем раптом десь узялося дитинча з палаючим віхтем у руці. Очі його були червоні, мов жаруки, а замість ніг були курячі лапи. Крутнулося воно — і щезло, мов туман на воді.
«Господе, — думає Івась, — та се ж потерча»!
Підходить він до брами, а вона й розчинилася перед ним.
Вдарило йому в вічі світло від сотень смолоскипів, і побачив він величезний покій. Стеля його губилася у пітьмі, й попід стінами стояли люди. Так багато було їх, що й не злічити. От простує Івась поміж ними й бачить: тріщать і чадять смолоскипи вгорі, капає на них палаюча живиця, а люди тії стоять і мовчать.
Іде малий козак і сам не знає, що з ним діється. Аж бачить: у кінці покою стоїть височенне старе свічадо. Таке давнє воно, що шкло аж потьмяніло.
Він підходить до нього і зупиняється. У свічаді клубочиться сіра імлиста каламуть. Аж ось із тої імли помалу починає вирізнятися чиясь постать. Вона коливається, прибираючи дедалі чіткіших контурів, і врешті він бачить, що це якась дівчина.
На ній вінок із сухих квітів та листя і полотняна сорочка, гаптована чорною заполоччю. Лице її біле, мов сніг, а погляд холодний і непорушний.
— Ну що, — каже вона, — прийшов-таки?
— Прийшов, — каже Івась.
Засміялася та дівчина, й регіт її моторошно загучав попід склепінням покою.
— І оберіг приніс?
— Приніс, — каже Івась.
— Як світ був молодий, учинив його Коштруб на Дівич-горі, щоб вічно були поміж людьми радість і любов… Та хіба ж буває радість без горя, а любов без ненависти?
— Не буває, — каже Івась.
— Ви чините добро, а воно обертається злом. Ви даєте життя, а воно приносить смерть. Сестра моя чуває над сим світом, та ласка її пропадає дарма і сходить у нівеч… Од нащада світа поміж вами сей оберіг, та марно пропадає його сила.
— Марно, — каже Івась.
І тоді простягнула вона руку.
— Віддай його мені!
Стрепенувся Івась і немовби збудився. Глянув на тую дівчину і впізнав, що то Нея, дива Обида, котра приходила до нього вві сні.
— Який же козак із мене був би, якби я віддав образ Лади, котрій усе козацтво служить з-перед віку? — питається в Неї. — Таж мене всі пращурі проклянуть!
— Як оддаси мені сей оберіг, то зміниться світ і не стане Дажбожого Иру, а душі пращурів підуть у безвість, — каже дива Обида. — Віддай!
І простягає до нього руку, ось-ось до плеча доторкнеться.
Страшно стало Івасеві, як ніколи в житті.
— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — вигукнув він, сам не тямлячи, що каже, бо промовляв його вустами хтось інший. — Пречиста Ладо!
Зареготалася Нея, і її сміх моторошно загучав у камінному покої.
— Не взивай до богів, бо тут не владарюють вони і їхній Оберіг не має тут сили! Втретє кажу тобі: віддай образ Тієї, що була колись моєю сестрою!