Замовк характерник, та Йвась більше ні про що не питався — спав, мов той бабак у норі, й море йому було по коліна.
Розділ 8
І приснився над ранок йому ще один сон…
Наче опинився він на березі моря. Гола й пустельна та місцина, тільки росте одним-одна вільха. От стоїть він і не знає, що робити. Аж звідкись озивається до нього знайомий, та вже давно забутий голос:
«Івасю!»
Він озирається, та нікого не бачить.
«Івасю!» — вдруге гукає його той голос.
І знову він роззирається доокруж, та на березі немає й душі, тільки вільха лопотить листям.
І втретє гукає його той голос:
«Івасю, дитино!»
І тоді він утямив: се ж вільха озивається до нього материним голосом!
«А що?» — питається він.
«Тобі пора вирушати в дорогу… чого ж ти баришся?» — каже йому мати.
«Як я ж не знаю, куди мені йти!» — у відчаї каже він.
А мати й питає його:
«А хіба ти не був на болотяному городищі?..»
Прокинувся Івась, ноги з печі спустив та й сидить.
— Над чим так замислився, козаче? — питає його характерник.
— Де се болотяне городище? — питає Івась.
Зиркнув на нього Козуб.
— А нащо воно тобі?
Зітхнув малий козак, зліз із печі та й розказав свій сон.
— Дива ж твої, Господе! — каже характерник. — Про те городище тільки я і знаю… Недобре се місце, ліпше туди й не ходити!
— А де воно?
— У Дикому Полі, за третім роздолом… як узяти о ліву руч од могили! Багно там таке, що не одного козака проковтнуло…
— А звідки ж там городище взялося?
— Господь його святий знає! Бував я там раз чи два, то видно, що насипане воно людьми. Кругом болото, що не пройти, а посеред нього пагорб низький та плисковатий… Видно на ньому якісь ями, що запливли землею, та три вали доокруж… геть уже порозмивало їх дощами!
— А чого ж то місце недобре?
Дістав Козуб із печі горщика з кашею і поставив його на столі.
— Бо довго там бути не можна… Та й чудне воно якесь: провадить туди тільки одна стежина, ступиш крок убік — і пропадеш у багні, а хтось же наносив землі та насипав його!
Замислився Івась.
— Се ж стільки люду треба, щоб ото носив тую землю! — каже нарешті. — Раніше стільки й душ не було!
— Та жило тут народу… — каже характерник. — Се нас тут мало, а до нас у цьому полі й села стояли, і кріпості, й городища!
От посідали вони снідати. Йвась ложку до рота несе, а думки деінде літають.
— їхати треба! — каже врешті характерникові.
— Куди?
— Якби ж то знаття! Та сказали мені, що забаривсь я тут…
Насупився Козуб.
— Гаразд, — каже по хвилі, — до вечора далеко! А я спробую розгадати твій сон…
Ішов Івась до стайні, аж перестрічають його Ладько з Найдою.
— О, — кажуть, — здоров! Де ж ти ото пропав учора? Так сховався, що всю гору обшукали, а тебе не знайшли!
Махнув Івась рукою.
— Де був, — каже, — там уже немає…
— Барило весь курінь змусив тебе шукати… Тоді махнув рукою та й каже: «Либонь, він уже й на Січі!» А знаєш, хто у нас хорунжим тепер?
— А хто?
— От не вгадаєш!
Спинився Івась.
— Хтось із вас?
— Та де там! — каже Ладько. — Найду зразу в лика взяли, а мене ловили по всенькій горі!
— Так хто ж се зумів із того перстеня вирватися? — питає Івась.
— їй-бо, не вгадаєш! — каже Найда.
— А хто ж бо?
— Той, на кого ти й не подумав би ніколи! — каже Ладько.
Малий козак і на лиці змінився.
— Так се що, — каже, — оте одоробало хорунжим зробилося?! І тепер воно червоного пояса носить? Барабаш отой мизатий?
— Ото, — каже Найда, — він зараз пан хоч куди! З києм ходить і, коли хто не до шмиги йому, то лупить, мов гамана!..
— Мене сьогодні осьо потяг, — каже Ладько.
Дивиться Івась то на одного, то на другого.
— А як же він зумів прорватися?
— Сховався хитро, — каже Найда. — Десь на горі яму знайшов чи бурдюг та й заліг там, наче ведмідь у барлозі. Ми вже й у Січ прийшли, аж він біжить!
— Та он він, біля куреня, — каже Ладько. — Ходімо відціля, поки знов кия не заробили!
Та й подалися до воріт. А Йвась гнуздечку в руці зважив і завернув до хлопчачого куреня.
Як уздрів його Барабаш, то й рота роззявив.
— А ти звідки тут узявся?.. — питає.
— Ходи-но зо мною, — каже йому малий козак, — побалакаємо!