От заїхали вони в січову кріпость та позлазили з коней.
— А що ж у тім льоху? — питає Івась.
— Зараз побачиш!.. — каже йому Козуб. — Недарма тебе з того замку на Запорожжя закинуло!
Аж тут і Богун іде з ключами, а за ним двоє козаків казан із жаром несуть.
— Се ми в глибку спускаємося? — питає Івась, коли характерник одімкнув перші двері й рушив униз камінними східцями.
— А то ж куди!
Семеро дверей було в тім льоху, й усі довелося ключами одмикати. Як розчахнулися останні двері, то побачив Івась січову в'язницю, де завжди тримали харцизів та душогубів.
— Здоров, собако! — каже характерник, підіймаючи вгору смолоскипа.
Брязнуло щось під муром, а потім зареготалося так моторошно, що Йвасеві аж мороз по шкурі пішов.
— A-а, прийшов, кручий сину? Де ж ти ходив оцеє так довго, щоб тебе земля свята ковтнула!
Був то старезний горбатий дідуган, прикутий ланцюгами до стіни. Давно, либонь, сидів у льоху, бо геть одіж на ньому потліла й замість нігтів достеменні пазуряки повиростали.
— До кого се він? — каже Івась.
— До тебе, козаче… до кого ж іще! — каже характерник. А тоді взяв кочергу, що стриміла в жаровні, й тицьнув розпеченим кінцем горбаня у груди. — Ану викладай усе, нечиста сило!
— Та хто се такий?! — питає Івась.
— Скубрій зовуть його, — каже ззаду Богун, — а закував його ще гетьман Байда…
Горбань заплигав на місці, наче павук.
— Знак на тобі, знак на тобі! — та й показав пальцем на Івася. — Значені ви всі, щоб вам добра не було!
— Хто се значений? — не втямив Івась.
— Ти, ти… і всенький рід твій! — зареготався горбань. — Як спалили шеремети храм пречистої Лади на Заруб-горі, то наклав Дажбог знак на ваше кодло… Коли прийде чорна година для України, то найменшого в роду знайде Троянів Оберіг, і мусить він із ним іти в Україну, щоб одмінити лихо!
— Те ж саме і Злата з чарівником казали мені у замку… — прошепотів Івась характерникові.
— Замкнути коло ти повинен, песький сину!.. — хрипів чаклун. — Є в Україні кількоро душ, як оце я, і всіх ти повинен знайти, — а як дійдеш до останнього, то коло замкнеться, коло замкнеться! Сьомий і буде тим, хто прийде в Запорожжя! Стане він гетьманом над вами і запалить усю Україну!
— А з тими що станеться? — питає Івась.
— А ті всі помруть… ті всі помруть! Ти принесеш їм смерть, чортова дитино!
— Чому? — питає Козуб.
— Оберіг відпускає їх, щоб не мордувалися на сім світі, щоб не мордувалися на сім світі!
Мовчали всі, і тільки чутно було, як тріщать смолоскипи та хрипко сапає горбань під муром.
— А хто буде первим? — питається Івась.
Брязнув ланцюгами чаклун.
— Другим буде… другим, вража дитино! Він старий, як земля! Іще в Ладимира-князя служив і киян у Почайну заганяв, щоб їх попи-ромеї похрестили… а тепер смерти у Бога просить, смерти у Бога просить! Щодня просить, а її нема та й нема!
І горбань зареготався.
— А хто ж перший? — спитався характерник.
Та чаклун знай реготався, аж луна котилася підземеллям. Узяв характерник кочергу і хтів було знову тицьнути Скубрія в груди, та Івась перепинив його.
— Не треба, — каже.
— А то чого? — питається Козуб.
Сумно посміхнувся Івась.
— Хіба ж ти не втямив іще?
— Ні.
— Він первий і є, — каже малий козак. — На нього й отой запорожець показав, що я його зустрів у степу… та невтямки мені тоді було!
Та й замовк. Тихо зробилося в підземеллі, й тільки смолоскипи тріщали та живиця скапувала додолу палахкими краплями.
— Чи з тобою Дажбожий оберіг? — питає врешті чаклун.
— Зі мною, — каже Івась.
— Ну, то відпусти мене, бо вже пора…
Потягнув Івась за поворозки та й дістав із-за пазухи камінну ляльку. Глянув на неї чаклун і похитав головою.
— Авжеж, се він і є!.. Стільки людей лягло, аби зо світа його звести… а він знову вернувся!
І зареготався горбань, роззявляючи широкого жаб'ячого рота і брязкаючи залізними ланцюгами, а далі обличчя його посиніло, перекривившись нелюдською гримасою, а тіло струсонуло так, що якийсь із ланцюгів урвався і, свиснувши Івасеві коло вуха, вдарив у стіну. Простісінько на очах мінявся чаклун: він танув і танув, скапуючи на долівку, неначе віск, аж ось залізні пута звисли й загойдалися туди-сюди, гублячи додолу краплі того, що було ще хвилю тому людиною.
Як вийшли козаки із льоху, то Богун і каже:
— Коли б мені хто розказав про такеє диво, то я йому по гамалику надавав би за брехні! Треба б по чарці перехилити чи що…