— Шинкарі вже, певне, сплять, мов ховрахи, — мовив характерник.
— Дарма, — каже хтось із козаків, — збудимо!
Озирнувся Івась, аж тут і Ганжа з Кривоносом.
— Гайда, — кажуть. — Треба побалакати за все як годиться!..
Спустилися вони в січове передмістя та й завернули до шинку, де ото колись разом сиділи. Богун і заторготів шаблею в шибку.
— Кого се там лиха година принесла посеред ночі? — питаються у хаті. — Дня замало, еге?
— Одчиняй, вражий сину, бо нам випити хочеться! — каже Богун.
— А дулі не хочеться під самого носа? — питає шинкар. — Завтра приходь, обіяснику!
Як гахнув Богун руків'ям шаблюки у вікно, то воно й вилетіло к лихій матері.
— Ти кому се дулі сукаєш, чортова тінь?! Ти козацького звичаю не знаєш, січову старшину за ніщо держиш, еге? Ану одчиняй, бо хату запалимо… остатній раз кажу!
— А прив'язати його до стовпа, скурвого сина, — та киями, киями! — каже Івась.
Заметушилося в хаті й шатнулося притьма до дверей.
— Ой вей-мір, — каже шинкар, впускаючи їх до сіней, — таж я не бачив, що се такі славетні панове до мене добиваються! Цвіт низового лицарства, на всю Польщу та Вкраїну козаки! Аби знаття, що ви прийти маєте, то всеньку ніч не спав би та все чекав на вас, як на самих дорогих гостей! Напік би і насмажив найліпших потрав для такого ясновельможного панства!
— Ото неси на стіл, що маєш печеного і смаженого, — каже Богун, — та горілки побільш, то, може, ласки у нас заробиш, а не київ на майдані!
— А цьому козакові меду звари, — каже Кривоніс, показуючи на Івася. — Та хутчіш… одна нога тут, а друга там!
От випили вони по першій, Богун і каже до характерника:
— Та й що тепер думаєш робити?
— А що, — каже той, — що ж тут і гадати! їхати треба.
— Коли?
— А взавтра і виїжджати, коли ж іще!
— Оно й так уже забарилися! — вкинув Івась, тримаючи обома руками кварту з медом.
Подумав Богун трохи.
— Супровід вам дати? — питається. — Сотню козаків можу вирядити, а то й дві!
Махнув Козуб рукою.
— Та хоч цілий курінь! Оружжя тут не поможе, бо не людська, а пекельна сила на заваді буде!
— Найліпше вдвох їхати, — каже Івась.
Глянув на нього характерник і кивнув.
— Правду кажеш, козаче. Двом найспособніше, бо не так ув око впадатимуть! Як не зустрінемося з татарами, то все буде й гаразд…
Порадилися запорожці між собою, то Кривоніс і каже:
— То що вам треба для сього діла? Із кошової скарбниці видамо все, чого забажаєте!
Характерник зітхнув.
— Коней треба передовсім! У нього, — кинув на Івася, — жеребець, як огонь, а мій підбився вже і для далекої дороги негодящий. І ще поводового коня, щоб на заміну був.
— Се дамо, — каже Богун. — Ще що?
— Оружжя, — каже Козуб. — Пістолів по два кожному, два мушкети і горлача. Пороху, куль та кременів запасних.
— І се буде, — каже Кривоніс. — Ще?
— Вдягти треба козака. Печерами та болотами лазив, то геть обносився.
— А харчу?
— Харчу багацько не братимемо. Конятини сушеної, сала, пшона та соли — то й усе!
— Як од татар прийдеться втікати, то краще порожнем, — знову вкинув Івась.
Зиркнули запорожці на нього, а Богун йому чуба розкуйовдив та й питає:
— Не страшно в такії мандри пускатися?
Івась і губу закопилив.
— А козакові що! Раз мати породила, раз і помирати! То нехай школярі по запічках сидять!
Засміялися всі, та якось невесело.
— Коли думаєш рушати? — питає Ганжа.
— Та, певне, завтра пополудні… — каже характерник. — Коней доведеться перекувати, та й поки зберешся!..
— Ну, то дивися! — зітхнув Богун. — Поможемо, чим Бог послав, а там пильнуйте…
— То й ходімо, — каже характерник. — Бо вже пізня година, ще й завтра вставати рано…
Кинув Богун шинкареві золотого, та й подалися запорожці у кріпость, а Йвась із характерником до хати пішли.
Розділ 9
Прокинувся Івась удосвіта, зиркнув у вікно, а над над Дніпром туман стоїть і небо геть у хмарах.
— Похмура ж днина вдалася… — каже сам до себе. — І як се його їхати такою негодою!
Озирнувся по хаті, коли ж характерника й близько немає. От умився Івась і гайда в січове городище. Приходить до стайні, аж там Козуб із козаками двох коней веде. Жеребці мов змії — один карий, другий вороний, та так виграють, що глянути любо.