— Нічого коники! — каже Івась.
— Військо запорозьке низове дає нам сих скакунів у дорогу, — каже характерник. — Гнуздай свого жеребця, та будемо кувати!
Як під'їхав Івась до кузні, що була на Гасан-базарі, то коваль уже тих двох підкувати встиг. Припнули Йвасевого жеребця, коли ж до нього й приступу нема, — хвицяється, мов скажений, і хропе.
— Чекай-но, — каже Івась ковалеві, — я його вкоськаю!
Та й узяв коня за передню ногу і в коліні зігнув. А коваль аж на виду поблід.
— Куди ти лізеш оцеє, урвителю! — каже. — Се ж не жеребець, а сатана достеменний, — вмить заб'є!
— Ти діло роби! — каже йому Івась.
Взяв коваль вухналі в зуби та й почав гнідого кувати. Диво дивнеє: стоїть той і не ворухнеться, тільки поглядає на Івася пильним оком. От перекували всі чотири копита, то коваль і питає:
— Як се він тебе слухається, диявол такий?
— Се, — каже Івась, — брат мій менший! Як уродився, то занесли його до хати, бо холодно було, от і жив я з ним усеньку зиму! Тепер тільки мене і знає, більше нікого. Було, вертаємо з дідом із млина, то він за сім верстов дух мій чує!
— О, — каже характерник, — у коней нюх, що куди тим собакам!
— Та в цього нюх кращий, ніж у моєї баби був, — каже Івась. — А та чула навіть те, що в сусідньому селі робиться… Ото вийде надвір, повітря понюхає да й каже: оцеє, каже, в Куделі кабана зарізали та смалять, а в Біденків хліб якраз печуть, та не житній, а з питльованого борошна!
Зареготалися коваль із характерником.
— Весело вам жилося на тому хуторі! — каже Козуб.
— Та як коли… — зітхнув Івась. — Ну що… проїду я востаннє понад Дніпром, га?
— Гайда, — каже характерник. — А я ще до кошового маю зайти.
Добряче кінь був підкований — гнав як вітер і хоч би раз тобі спіткнувся. Верстов із п'ять промчав Івась понад берегом, а тоді назад завернув і як доїжджав до Січи, то пустив коня кроком.
Стояв доокруж густий молочно-білий туман. Їде Івась та й озирається на всі боки. Хотілося востаннє на Дніпро глянути, на Великий Луг та на степи… та ба, така імла залягла, що нічогісінько не видно! От минає він могилу, що над самісіньким берегом височіла, коли ж чує: зашаруділо щось у бур'янах.
Був би на те він і уваги не звернув, та жеребець вуха наставив і хоркнув стривожено.
— Пугу, пугу! — крикнув Івась.
Та ніхто й не обізвався.
— Гайда, — каже Івась гнідому. — То бабаки жирують!
Та й рушив було із місця, коли ж тут знову завовтузилося в бур'янах — і щось обпекло його вище ліктя.
Глянув Івась, а в плечі у нього стріла.
— Ох ти ж чортів сину! — зойкнув він.
Та коня обернув і прямісінько в ті бур'яни. Підхопилося щось попереду та гайда до Дніпра. Добре вибрало собі засідку: зразу коло могили починалися шелюги, то воно вскочило туди та й хаміль-хаміль у плавні.
— А щоб тобі добра не було! — каже Івась.
Вертає назад, аж у траві лук валяється — так утікала вража личина, що й оружжя згубила. Насилу зліз малий козак із коня, підняв того лука і видряпався у сідло.
— Ще кривлею спливу тут! — каже сам до себе. — От халепа!
Глянув, а рана й не кровить. Лише рука стала мов не своя, геть заціпла. Вдарив тоді він жеребця п'ятами та й погнав чимдуж у Січ.
Заїжджає Івась у кріпость, аж назустріч Козуб іде з Барилом.
— А се що за лихо?!
— Стрілив хтось із могили, — каже малий козак. — Шкода, не здогнав я його!..
— Ану злазь! — каже характерник.
Та й запровадив його до стайні. Глянув Івась, а стріла геть рану роздерла і кров уже біжить.
— Пусте, — каже характерник. — Неглибоко застряла. Добре, що не чіпав, а то гірше було б!
— Хто ж у тебе поціляв? — питає Барило.
— Якби ж то я знав! — каже Івась. — Така імла, що світа не видно, та ще й плавні поруч!.. Воно й утекло.
Зашепотів щось Козуб, і кров перестала бігти. Взяв тоді він стрілу обома руками, обернув помалу та й витяг.
Зігнув руку Івась, а вона й не болить уже.
— Хутко ж у тебе все воно робиться! — каже Барило характерникові.
— Умили його водою, що тече з-під Дажбожого Явора, то не шкодить йому людське оружжя… — каже характерник, оглядаючи стрілу. — Та се не проста стріла — он яке вістря!
— Такі вістря на тому городищі були, де богатир похований… — каже Івась.
— Шереметське се оружжя, — каже характерник. — Ану ж бо спробую!..
Та й почав такими словами став промовляти:
— На городом над Київом золота стріла летіла. Перо в неї з пави-птиці, вістря в неї з білої криці. У синій Дніпро вона впала, бистра вода її забрала. Несла вона її, несла та й до кремінної гори принесла. А я, бісуркан-характерник, до рук її прибираю, Божим словом її заклинаю, у неї питаю: звідки ти, золота стріло? Чи ти з сього світа чи ти з того? Чи ти людська чи ти навська, чи ти литовська чи то московська? В поміч мені Господь і пречиста Лада! Слово моє, мов камінь. Амінь.